Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
У тісній кімнатці швидкої допомоги було повію здорових і хворих. Старенький фельдшер стояв у кутку і тихо плакав, все протираючи й протираючи розбите пенсне. Нош у нього було чотири. Сербин став у парі з Шуркою, Макар з Одуванчиком. Інші ноші схопив ще хтось. Вирішили насамперед зібрати мертвих, щоб відокремити їх від живих.
Біля вокзального перону стояв порожній товарний вагон, і його негайно ж обернули на тимчасовий морг — мертвих треба було зносити сюди. За півгодини вагон був повний.
Тоді десь недалеко знайшли ще один і плечима підкотили до першого. Несподіваний маневровий паровоз підкотив ще три і поставив поруч. Нош працювало вже вісім. Звідки вони взялися, піхто ні в кого про тс не питав. Якісь люди — робітники, студенти, службовці — приходили і бралися носити мертвяків. І до півночі всі п'ять вагонів були повні мерців.
Але принесені до вагонів не були мертві всі. Поміж мертвих траплялися в тяжкому зомлінні. Що було робити з ними?
Проти вокзалу, на колії між проїзним тунелем і закордонними павільйонами, стояли чотири довгі фанерні бараки. Ще донедавна там містився австрійський охоронний взвод. Хтось приніс лом, і замки вирвали разом з клямками. Бараки були порожні. Вздовж, попід стінами, в них були широкі помости.
За кілька хвилин на помостах лягло сто. Ще згодом — під помостами друга сотня. Закордонний павільйон височів поруч, замкнений і темний. Двері вибили шпалою, як тараном. На підлозі могли вміститися покотом триста.
Люди з ношами з'являлися і клали. Поклавши — мерщій бігли по нового. Далеко не доводилося йти: на пероні, на коліях — скрізь лежали тіла. Сіявся дощ — дошкульний нічний осінній дощ. Було мокро, холодно й темно. Ноші з'являлися — і хворих клали в ряд. Дужчі приходили і лягали самі. Поруч з хворими лягали здорові. Вони присягалися, що в них тиф. Вони воліли захворіти, ніж пропадати надворі. Кілька дужчих репатріантів допомагали носити. Зморившися, вони лягали теж. Чотириста лягли покотом на кам'яній підлозі. Чотирьом тисячам бракувало місця ще.
В австрійських бараках валялися долі заіржавілі гвинтівки. Макар взяв одну, другу запропонував Сербинові. Вдвох вони ввійшли до кабінету начальника станції. Начальник стояв біля телефону — червоний, сердитий. Навпроти з браунінгом у руці сидів гетьманський офіцер — почорнілий, з божевільними очима. Начальник кричав у телефон, що паровозів у нього нема, що депо, очевидно, зараз повстане і нехай пан полковник прийде сюди і розстріляє його власною рукою — він війську його ясновельможності пана гетьмана співчуває від душі, але допомогти ніяк і нічим не може.
Офіцер глянув на Макара з Сербином. Його непритомний погляд ковзнув по гвинтівках. Ага! Значить, влада вже змінилася і це прийшли брати його! Флегматично він підніс браунінг до скроні і вистрілив. Разом з високим стільцем офіцерський труп звалився навзнак до порога.
Макар і Сербин переступили через труп.
— Пане Дунаєвський! — сказав Макар, — Розумієте? Ми повинні забрати під хворих на висипний тиф обидві пасажирські зали вокзалу.
— Ваше прізвище? — байдуже запитав начальник, беручи до рук олівець.
— Микола Макар.
— І Хрисанф Сербин.
— Завтра ви будете віддані до суду.
— Добре, — погодився Макар. І вони вийшли.
— Візьміть же мертвого з собою! — закричав начальник станції, але Сербину і Макару вже не було часу.
Втім, на цей раз вистачило й одної зали третього класу. Аж от де була та межа! На кахляній підлозі пасажирської зали лягли покотом чоловіка чотириста. І це вже були, мабуть, всі. Тисяча хворих лежала і мала над головою дах.
Але ж кожному хворому треба було ще подати води, закутати у власне дрантя, допомогти випорожнитися.
Пасажирську залу й закордонний павільйон прийняли на себе залізничники. Макар, Сербин, Шурка і Одуванчик побігли мерщій до австрійських бараків. Їх було четверо, і бараків чотири.
Сербину припав крайній від перону. Це був довгий і вузький барак. З кінця в кінець переділяв його посередині прохід, а обабіч попід стінами, на півметра від землі, був піл. Дві залізні грубки-румунки стояли на початку і в кінці проходу. На полу, головами до диктових стін, один коло одного, тісно лежали хворі. Під полом, головами до проходу, — тільки спітнілі маківки виднілися на землі — теж хворі. Двері відчинялися просто надвір, і з них клубочилася пара. Сербин вибіг на колію, спинив якийсь паровоз і приніс у полах шинелі антрациту. У грубках запалало, і зробилося краще.