Після війни. Історія Європи від 1945 року

Але всьому цьому було легко дати раду. Кремль довів те, що хотів: що братні соціалістичні держави суверенні лише частково і що будь-яке відхилення від партійної владної монополії може призвести до воєнного вторгнення. Непопулярність у своїй країні чи за кордоном була невисокою ціною, яку треба було заплатити за подальшу стабільність. Після 1968 року безпека радянської зони була міцно посилена усвідомленням того, що в разі потреби Москва застосовуватиме силу. Але ніколи після цього — і саме це було справжнім уроком 1968 року, спершу для чехів, але зрештою і для всіх інших, — ніколи після цього ніхто не припустив би, що в основі комунізму лежить народна згода, легітимність оновленої партії чи навіть уроки Історії.

У Празі винищення реформаторського руху залишило особливо гіркий присмак. Чимало з найзапекліших «нормалізаторів» лише за кілька місяців до того були серед найпристрасніших прихильників Дубчека. «Тільки після Празької весни 1968 року, — писав Зденек Млинарж, один із провідних реформаторів Комуністичної партії, — стало очевидно, хто є хто». Очевидна легкість, з якою спочатку Дубчек, потім партія, а зрештою все суспільство, здавалося, прогнулися перед радянськими володарями та їхніми місцевими посіпаками, була не просто принизливою (у Чехословаччині проводилися неприємні паралелі з Угорщиною двадцятирічної давнини). Вона кидала тінь сумнівів на ідеали та надії самої реформаторської доби.

Міркуючи через багато років над спогадами про 21 серпня 1968 року, коли війська Червоної армії увірвалися на збори чеської партійної верхівки й за кожним членом Політбюро випростувався солдат, Млинарж пригадував, що «у таку мить те, що ти думаєш про соціалізм, стає найменшим, що тебе хвилює. Але водночас ти усвідомлюєш, що він якимсь чином прямо пов’язаний з автоматичною зброєю, яка направлена тобі в спину». Саме цей зв’язок став остаточним поворотом в історії комунізму навіть більшою мірою, ніж угорська трагедія 1956 року.

Ілюзія того, що комунізм можна реформувати, що сталінізм був помилковим відхиленням, хибою, яку можна було виправити, що засадничі ідеали демократичного плюралізму якимсь чином можна було поєднати зі структурами марксистського колективізму, — ця ілюзія назавжди розбилася вщент під колесами танків 21 серпня 1968 року. Александер Дубчек та його Програма дій були не початком, а кінцем. Ніколи знову радикали чи реформатори не зверталися до керівної партії зі своїми мріями чи проєктами. Комунізм у Східній Європі почвалав далі, тримаючись на хиткому альянсі закордонних кредитів і російських штиків. Гнилий каркас нарешті завалився лише в 1989 році. Але душа комунізму померла на двадцять років раніше — у Празі, у серпні 1968 року.