Після війни. Історія Європи від 1945 року

Насправді ця революція із самого початку була приречена на поразку. Ті самі рухи, які буцімто зневажали й ненавиділи «культуру споживання», від початку були її об’єктами, відображаючи поширену розбіжність між мовою та діями. Ті, хто з Парижа чи Берліна злісно заявляли про свій намір «змінити світ», часто були найбільш віддані провінційним і навіть тілесним пристрастям (що стало провісником соліпсистичної «я-політики» наступного десятиліття) та занурені в споглядання власного впливу. «Шістдесяті» стали об’єктом культу ще до того, як закінчилися.

Але якщо здавалося, що за шістдесятими ніхто не шкодував і вони мали дуже обмежений вплив у майбутньому, то, мабуть, тому, що зміни, які вони таки принесли, були такі всеосяжні, що здавалися природними та з перспективи початку сімдесятих абсолютно нормальними. На початку десятиліття Європа керувалася і, здавалося, існувала заради старшого покоління. Авторитет старших — у спальні, вдома, на вулицях, у закладах освіти, на роботі, у пресі чи в політиці, був беззастережний. Однак у межах десяти років старці (Черчилль, Аденавер, де Ґолль) померли. Після цього в більшості сфер суспільного життя ієрархія або зникла, або ж її радше порушували, аніж поважали. У деяких країнах — Франції, Італії — зміни були доволі кардинальні. В інших, як-от у Британії, перетворення розтягнулися на роки, а їхні масштаби стало можливо оцінити лише згодом[335].

Одним із тогочасних самообманів стало те, що шістдесяті буцімто були добою загостреної політичної свідомості. «Усі» (або принаймні всі, кому ще не було двадцяти п’яти років, хто відвідував навчальний заклад і поділяв радикальні ідеї) вийшли на вулиці, виступаючи за певну ідею. Знецінення мотивів, як і збайдужіння подальших десятиліть, з ретроспективи створюють враження, що десятиліття бурхливої політичної активності зазнало поразки. Але в певному важливому розумінні шістдесяті справді були надзвичайно значущим десятиліттям із протилежної причини: то був момент, коли європейці з обох частин континенту почали остаточно відвертатися від ідеологічної політики.

Тож слогани і плани покоління шістдесятих не лише не змогли відродити революційної традиції, мови та символіки, до чого вони так енергійно докладали зусиль, а й у ретроспективі здаються їхньою лебединою піснею — усім, на що вони були здатні. У Східній Європі «ревізіоністська» інтерлюдія та її трагічна розв’язка поклали край останнім ілюзіям практичного марксизму. На Заході марксистські й навколомарксистські теорії розвивалися без будь-якого зв’язку з місцевою реальністю, таким чином самоусунувшись від будь-якої серйозної дискусії в майбутньому. У 1945 році радикальна правиця дискредитувала себе як легітимний інструмент політичного вираження. До 1970 року радикальне ліве крило зрівняло рахунок. Стовісімдесятирічний цикл ідеологічної політики в Європі добігав кінця.