Після війни. Історія Європи від 1945 року

Вторгнення зіткнулося зі слабким опором і багатьма вуличними протестами, особливо в Празі; але через терміновий наказ чеського уряду ніякого іншого протистояння загалом не було. Ворожий прийом став для радянського керівництва, яке очікувало знайти широку підтримку, певним сюрпризом. Одразу ж заарештувавши Дубчека й інших провідних комуністів, доправивши їх літаком до Москви і змусивши підписатися під відмовою від частин їхньої програми й дати згоду на радянську окупацію країни, Кремль тепер мусив визнати, що реформаторів підтримує чеський і словацький народ, та дозволити їм формально залишитися при владі, принаймні на певний час. Чинити інакше було б помилкою.

Однак придушення празьких реформ, що дістало назву «нормалізації», почалося майже одразу. Запланований партійний Конгрес скасували, знову ввели цензуру, а всім розмовам про втілення Програми дій було покладено край. Радянське керівництво активно схилялося до запровадження в Празі військової диктатури. Цей варіант підтримували не лише Андропов і Шелест, а й, показово, Вальтер Ульбріхт у НДР, Тодор Живков у Болгарії та Гомулка в Польщі. Проте Брежнєв вирішив залишити Дубчека при владі ще на кілька місяців, федералізувати країну (щоб розділити словаків, чию головну вимогу було виконано, та більш радикальних чехів), а також подивитись, як розвиватимуться події — водночас про всяк випадок залишивши війська Варшавського договору на території Чехословаччини.

Час від часу відбувалися студентські демонстрації на захист реформи, а в промислових містах Богемії та Моравії ненадовго з’явилася мережа робітничих рад за угорським зразком 1956 року (на піку розвитку, у січні 1969 року, ці ради заявляли, що представляють одну шосту робочої сили країни, хоча в Словаччині вони все ще були дуже слабкі). А ще було самогубство Яна Палаха, 20-річного студента Карлового університету, який вчинив акт самоспалення на сходах Національного музею на Вацлавській площі в Празі на знак протесту проти радянської окупації та її наслідків. Після цього Палах прожив ще три дні, померши від опіків 19 січня 1969 року. Його похорон 25 січня став приводом для національної жалоби — за Палахом і за втраченою демократією Чехословаччини.