Новітнє вчення про тлумачення правових актів

Йдеться про те, що прагнення до застосування конституційного положення (принципу) про соціальний характер держави як елемента правового регулятора є позитивним явищем. Але при цьому не можна у всіх випадках беззастережно стверджувати, що обмеження чи скасування будь-яких пільг або гарантій суперечить положенню ст. 1 Конституції про соціальний характер держави, бо це конституційне положення складається із двох частин. Одна із них є юридичним нормативним регулятором, що підлягає застосуванню судами при здійсненні правосуддя.

Інша — це декларація. Межа між цими двома частинами визначається обсягом ресурсів, які потрібні для реалізації ст. 1 Конституції України як нормативного регулятора. У держави є певні ресурси, які вона без шкоди для стабільності соціально-економічної ситуації та фінансової системи може витратити в порядку реалізації положення ст. 1 Конституції про соціальну державу. Претендувати на частину цих ресурсів може будь-який член суспільства, окремі соціальні прошарки суспільства. Тож, при вирішенні питання про те, кому ж із членів суспільства, яким саме соціальним прошаркам слід надати пільги та гарантії за рахунок обмежених ресурсів, що є в розпорядженні держави, слід співпоставляти соціальне становище окремих соціальних прошарків суспільства та напрацьовувати у такий спосіб досвід застосування засад добросовісності, справедливості та розумності як складових принципу верховенства права, який слід застосовувати в умовах правової невизначеності, яку породжує загальне положення про соціальний характер держави. Але Конституційний Суд спроб напрацювання такого досвіду не здійснював, хоч без цього будь-яких перспектив розробки раціональної концепції тлумачення конституційних принципів, що мають економічний, соціальний і культурний зміст, немає.

Некоректним є посилання у мотивувальній частині рішення Конституційного Суду на те, що «встановлений частиною другою статті 95 Конституції України, частиною другою ст. 38 Кодексу (Бюджетного — Авт.) перелік правовідносин,«які регулюються законом про Державний бюджет України, є вичерпним»[455]. Конституційний Суд покликаний давати уроки тлумачення актів законодавства усім судам і у такий спосіб вносити вклад у формування в Україні сучасної правової системи. І таких помилок припускатись не повинен. Із частини другої ст. 95 Конституції непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким інші питання законами про Державний бюджет України вирішуватись не можуть. Але цей правовий припис як такий, що непрямо випливає із наведеного конституційного положення і виявляється при тлумаченні висновком a contrario, не може застосовуватись всупереч загальному правилу п. 3 ст. 85 Конституції, яке надає Верховній Раді повноваження прийняття законів без зазначення на будь-яке обмеження цього повноваження. І цей висновок підтверджується Бюджетним кодексом, який значно розширює зміст закону про Державний бюджет України в порівнянні із частиною другою ст. 95 Конституції. Із ч. 2 ст. 38 БК також непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким інші питання законами про Державний бюджет України визначатись не можуть. Але цей правовий припис не може застосовуватись всупереч загальному і такому, що має вищу юридичну силу, положенню п. 3 ст. 85 Конституції, про яке вище йшлося. Крім того, добре відома поширена практика прийняття нових законів усупереч чинним законам із застереженням про те, що раніше прийняті законодавчі акти застосовуються в частині, в якій вони не суперечать новому закону, чи без такого застереження. До того ж і ч. 2 ст. 4 БК встановлює, що «при здійсненні бюджетного процесу в Україні положення нормативно-правових актів застосовуються лише в частині, в якій вони не суперечать положенням Конституції України, цього Кодексу та закону про Державний бюджет України». Тому перелік відносин, які регулюються законом про Державний бюджет України та які визначені ч. 2 ст. 38 Бюджетного кодексу, не є вичерпним.