Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
У 1966 році Людвік Вацулік видав свій твір «Сокира» — із вигаданим сюжетом, в основу якого лягли комуністичні ідеали його батька та подальше розчарування сина. У 1967 році інший письменник, Ладислав Мнячко, опублікував уїдливу критику Новотни та партійної номенклатури, недбало приховану у формі роману під прозорою назвою «Смак влади». Того ж року сам Кундера видав «Жарт», неоекзистенціальний та відверто автобіографічний роман сталінського покоління в Чехословаччині. Ті роки, відомі під назвою «епоха побудови соціалізму», тепер стали легітимною темою для інтелектуального засудження, тож на IV конгресі чехословацьких письменників улітку 1967 року Кундера, Вацулік, поет і драматург Павел Когоут та молодий драматург Вацлав Гавел розкритикували тодішню комуністичну верхівку за моральне та матеріальне спустошення, яке вона спричинила. Вони закликали до повернення літературної та культурної спадщини Чехословаччини, а також до того, щоб країна знову посіла своє «нормальне» місце в центрі вільної Європи.
Завуальована критика тодішньої чехословацької верхівки всім була очевидною; як тепер відомо, влада у Кремлі, без сумніву, вже тоді стежила за ситуацією в Празі з певним занепокоєнням: Брежнєв давно ставився до Чехословаччини як до найменш ідеологічно надійного члена Варшавського договору. Саме тому, що вони про це знали, підстаркуваті сталіністи в Празькому граді намагалися так довго тримати оборону. Якщо вони й не дали рішучої відсічі інтелектуальній опозиції, яка з’явилася в 1967 році, то не тому, що не хотіли. Але їх стримували два обмеження: потреба продовжувати нещодавно запроваджені економічні реформи, що потребувало певного, подібного до угорського, ступеня відкритості й толерантності до інакодумства; а також труднощі, які почали виникати в Словаччині.
Чехословаччина (як її спочатку називали) завжди була державою непростою та неврівноваженою. Словацька меншина на півдні та сході країни була біднішою та більш сільською, ніж чехи, які жили на північному заході. Після звільнення з-під влади Австро-Угорщини в 1918 році словаки стали бідними родичами в багатоетнічній міжвоєнній Чехословаччині, до яких у Празі не завжди ставились добре. Тож чимало словацьких політичних лідерів вітали розпад країни в 1939 році та появу за підтримки нацистів «незалежної» маріонеткової держави зі столицею в Братиславі. Водночас кандидатів від комуністів на післявоєнних виборах підтримало міське й переважно соціал-демократичне чеське населення Богемії та Моравії, тоді як словаки-католики ставилися до них байдуже або вороже.
Хай там як, а Словаччині за комунізму велося не так уже й погано. Словацькі інтелектуали стали жертвами комуністичних чисток за звинуваченнями в буржуазному націоналізмі чи антикомуністичному заколоті (або й у тому, і в іншому). А незначна кількість словацьких євреїв, які пережили війну, постраждали так само, як і чеські. Але «буржуазних націоналістів», комуністів, євреїв та інтелектуалів у Словаччині було кількісно менше, і жили вони більш ізольовано. Більшість словаків були бідні і працювали на селі. Для них стрімка урбанізація та індустріалізація першого післявоєнного десятиліття мала реальні переваги. На відміну від чехів, вони зовсім не скаржилися на зміни.
Однак після 1960 року настрій у словацькому регіоні країни різко змінився. Нова «соціалістична» конституція лишала ще менше простору для місцевої ініціативи чи думки, ніж її попередниця, а автономію, яку Словаччина отримала під час післявоєнної відбудови, було скасовано. Однак що позначилося на більшості словаків одразу, то це занепад економіки (до 1964 року зростання Чехословаччини відбувалося найповільніше з усіх країн блоку), який ударив по важкій промисловості Центральної Словаччини сильніше, ніж деінде.
У січні 1967 року Новотни мав розпочати економічні реформи, які вже давно радили його однопартійці. Пропозиції реформаторів-економістів щодо децентралізації ухвалення рішень та розширення місцевої автономії радо сприйняли в Братиславі, хоча деякі з цих реформ, як-от прив’язка премій до прибутку, навряд чи могли розраховувати на підтримку з боку некваліфікованих робітників словацьких низькоефективних промислових заводів. Але інтуїція Новотни підказувала йому не піддаватися на таке послаблення партійного контролю; натомість він закликав до перегляду запропонованих змін, щоб зміцнити інститути центрального планування. Такі дії не лише саботували пропозиції Шика й інших партійних економістів, а й ще більше відчужили словацьких громадян. Словацькі комуністи почали говорити про потребу федералізації та про труднощі співпраці з літніми комуністами-апаратниками в Празі. Суголосно з давніми наріканнями словацьких прибиральників, будівельників, учителів і продавців, вони почувалися зігнорованими та зневаженими чеською більшістю. Знову згадалися давно забуті довоєнні образи, а також сталінські чистки словацьких комуністів.