Твори в 4-х томах. Том 2

— Як воно сталося? — спитав я.

— Одна наша частина почала відступати, й ми пішли на підмогу. І таки допомогли, ми зчепилися з фашистами й побили їх. Запеклий був бій, та ми побили їх, аде хтось шпурнув у мене гранату.

Тримаючи ту руку, слухаючи розповідь, я не вірив жодному його слову. Важко було повірити, що те, що лишилося від нього, було солдатом. Я не знав, як його насправді поранило, та розповідь не переконувала. Саме так кожен хотів би бути пораненим. Та мені хотілося, щоб він думав, ніби я вірю.

— Звідкіля ви? — спитав я.

— З Пітсбурга. Закінчив там університет.

— А чим ви займалися перш ніж прибули сюди?

— Працював у добродійному закладі,— сказав він. Тут я впевнився, що це неправда, та все ж ніяк не міг збагнути, де його так жахливо поранило. На війні, як я переконався, люди часто прибріхують, коли розповідають, як їх поранило. Переконався не одразу, а згодом. Своґо часу і я трохи прибріхував! Особливо пізно ввечері. Та він думав, що я вірю йому, і це тішило мене. Ми розмовляли про книжки, він хотів стати письменником, і я розповів йому, що сталося на північ від Гвадалахари, й обіцяв привезти йому дещо з Мадріда, коли знову буду там. Я сказав, що, можливо, пощастить роздобути навіть радіоприймач.

— Мені казали, що Дос Пассос і Сінклер Льюїс теж збираються завітати сюди, — мовив він.

— Так, — сказав я. — І коли вони приїдуть, я приведу їх і познайомлю з вами.

— О, це було б чудово! — сказав він. — Ви навіть не уявляєте, що це значило б для мене.

— Неодмінно приведу їх, — пообіцяв я.

— І скоро вони будуть тут?

— Тільки приїдуть, одразу й приведу їх.

— Гарний ви хлопець, Ернесте, — сказав він. — Ви дозволите мені так звертатися до вас?

М'який виразний голос линув від того обличчя, схожого на горбик, який зорали під дощем, а потім спекли на сбнці.

— Та про що мова! — сказав я. — Будь ласка. Послухай, друже, ти скоро видужаєш. І ще послужиш гіршій справі. Навіть виступатимеш по радіо.

— Можливо, — відповів він. — А ви ще приїдете?

— Звичайно, — сказав я. — Неодмінно приїду.

— До побачення, Ернесте, — сказав він.

— До побачення, — сказав я йому.

Внизу мені сказали, що він втратив обидва ока, йому знівечено обличчя, та й у нього тяжко поранені ноги й ступні.

— Ще в нього немає й кількох пальців на ногах, — сказав лікар. — Але він цього не знає.

— Може, ніколи й не дізнається.

— Чого ж, звичайно, дізнається, — сказав лікар. — Він видужає.

І це ще не тебе поранило, зате твого співвітчизника. Твого співвітчизника з Пенсільванії, де ми колись воювали під Геттіс-бергом.

Потім я побачив, що назустріч мені, ходою бойового півня, властивою британському кадровому військовому, яку не змінили ні десять років міліційної служби, ні шина, що підтримувала його руку — іде Джон Кеннінгхем, командир батальйону Ревена. У нього три свіжі кульові рани на лівій руці (я бачив їх, одна гноїлася), а ще одна куля пробила груди і застряла під лопаткою. Він розповів мені, вже військовою лексикою, як вони зупинили відступаючі частини на правому фланзі його батальйону, про бій в окопі, де з одного боку були фашисти, а з другого — республіканці, про те, як вони захопили той окоп, шестеро бійців з одним ручним кулеметом «льюїс» відрізали від їхніх позицій щось із вісімдесят фашистів, розповів, як стійко трималися шестеро його бійців аж до підходу республіканських військ, а тоді перейшли в наступ і вирівняли лінію фронту. Він розповів усе це чітко, переконливо і з відчутною шотландською вимовою. У нього були глибоко посаджені очі, пронизливий орлиний погляд. І вже з його розповіді можна було уявити, який він у бою.