Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Партизани відходили на захід по шосе. Партизанів стало менше. Ян втисся в якийсь ешелон і подався додому, в Тиса-Фюред під Дебреценом[484]. Громадський товарний села Бидлівці, Микифор Маложон, поліг славно в бою з офіцерами.

Зате партизани були вже не піші. Під Костею, Зіловим, Потапчуком, Іванком, Бруне та Полуником вигравали добрі угорські жеребці, відгодовані на вівсі подільських ланів. Якихось п'яних кірасирів з них довелося скинути, ще й набити. Далі торохтів важкий австрійський військовий віз з автоматичними гальмами. На ньому лежало з півста гвинтівок та стільки ж з патронами цин. Із купи гвинтівок на коней погукувала Галька Кривунова. А позаду важко грюкотіла по бруку круппівська польова тридюймівка[485]. Її купили за 150 крон. На лафеті та зарядному ящику сиділи фронтовики. На коні — Степан Юринчук, посмоктуючи велику угорську люльку з мідяною покришкою.

Партизани прямували у Северинівські ліси.

Позаду над містом і станцією стояла висока, на цілий небозвід, рожева заграва…

Стах з Золотарем перебігли через колію і сунули гвинтівки до Полкана у буду, в Стаховому дворі.

— Ех ти, жирафа! — тицьнув Стах Золотаря, коли той випростався нарешті на весь зріст, тицьнув сердито й боляче, немовбито саме Золотар був винний у всьому. Втім, Золотар і справді винувато посміхався. Стахові стало враз дуже шкода товариша. Він припав на секунду йому до плеча. Тоді відштовхнувся і люто вдарив шапкою об землю.

— Ех, лопнув обруч коло діжечки! Ходім, Зіньку, у дев'ятий полк, потягнем з кантини офіцерського рому! Вранці як попив чаю з моркви, так і досі…

З гуртоком і скреготом з київської колії просто на станцію влетів ешелон. З-під грудей паровоза, з усіх вагонних тамбурів і дверей стирчали кулемети. Трахкаючи буферами, поїзд спинився враз. Німці в шоломах миттю виплигнули на всі боки. Грізно й люто лунала команда.

За першим ешелоном влетів другий — проти вагонних майстерень.

Від ешелонів густі цепи колами побігли на станцію, на місто й на передмістя…

— Приїхали! — ледве видихнув Макар, вбігаючи до Піркеса в кімнату і знесилено падаючи на канапу. — Німці!.. Розумієш?..

Пожежі палахкотіли довкола скрізь. Горіла австрійська комендатура, горів штаб, догоряла тюрма, займалася лазня. В дев'ятому полку горіли розгромлені амуніційні склади. Прозорим синім спиртовим огнем палала корпусна кантина. Довкола неї було ясно як удень. Темні постаті метушилися тут і там з мішками та оберемками. Селянські вози гнали вчвал зокіл і від'їздили геть підтюпцем.

Посеред плацу стояв Сербин Хрисанф. Він був без шапки, і волосся його тріпав вітер. Ліворуч від нього лежала розбита цина. Праворуч була купа вистріляних патронів. Кілька гвинтівок валялися долі перед ним. Одну він тримав у руках. Він заганяв обойму в магазин, упирав гвинтівку в плече, приміряв її високо в небо — просто в зорі — і сіпав гашетку. Потім клацав затвором і стріляв знов. Патрон за патроном. Коли дуло гвинтівки ставало гарячим, він кидав гвинтівку і хапав іншу. Він смалив у небо постріл за пострілом — немов туди, в небо, в зорі, в нікуди, до чорта, в торічеллієву порожнечу[486] хотів вистріляти всі, які були в світі, патрони…