Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
КОМСОМОЛЬСЬКИЙ БАТАЛЬЙОН
МИР
Той листопад був не кращий за інші листопади. Сіялися дощі, дув пронизливий західний вітер, інколи падав іній по вранішньому тумані і знову облягала мжичка та сльота.
Втім, і самий світ був туманний і невиразний, як негода, як пізня осінь.
Довгожданий кінець чотирилітній світовій війні, нарешті, прийшов. В Німеччині буяла революція. Австро-Угорщина розвалювалася на шматки. Америка почала вільно господарювати в усій Європі, в цілому світі.
По декотрих німецьких гарнізонах на Україні утворювалися солдатські ради. Гетьмана зате підтримувала тепер Антанта. Але Київ обложили п'ятдесят тисяч повстанців. Німецька армія немовби заявила нейтралітет і обіцяла визнати ту владу за дійсну, котра переможе. Гетьман озброював білу офіцерню. Петлюра гуртував куркульські загони. З кордонів Радянської Росії відкрила наступ Червона регулярна Армія. Від неї тікали і гетьманські, і петлюрівські полки. Україна була оголошена театром воєнних дій.
Телеграф від австро-німецького кордону приніс ще одну вість. В результаті конвенцій про обмін військовополоненими репатріація розпочалася ще навесні, але зараз, в дні революції в Німеччині, після розвалу Австро-Угорщини, нікому до конвенцій не було жодного діла. Військовополонені покинули свої табори і рушили мерщій додому, на батьківщину, до Росії — і зразу всі. Це були сотні тисяч.
До сорока тисяч уже сьогодні зібралося на австрійському кордоні проти магістралі на перший великий залізничний вузол.
Телеграф повідомляв: полонені штурмують ешелони, що йдуть від кордону вглиб, вони заповнюють пасажирські поїзди, забивають товарні маршрути, обсідають дахи й буфери. Поїздів не вистачає, годувати репатріантів нічим, нема де переховати їх від негоди й дощу. Телеграф вимагав: поїздів, вагонів, паровозів!
Тисячі і десятки тисяч репатріантів поспішали сюди — до великої станції. Вони не знали, що тут на них чекає пастка. А коли б і знали, однаково б пішли, бо не повірили б. А якби й повірили, то пішли б все одно. Адже позаду був тільки полон і тиф, а попереду — рідна хата!
І що б вони мали робити інакше?
Адже ззаду, з-за кордону, тисли нові й нові тисячі. Адже ті, що вже пройшли попереду, з'їли все, що було в тісному прикордонні. Адже вони не мали де сховати від осінньої негоди своє голе і хворе тіло. Адже чотири роки небачена батьківщина ввижалася вже їм. І жах дурної загибелі при самісінькому порозі чотири роки небаченого рідного дому давив кожного з них. Голод, холод, жах і останній, божевільний напад туги за батьківщиною гнав усе вперед, тільки вперед.
Вони йшли, і кожний крок по цій, чотири роки угноюваній їхньою кров'ю, землі лишав по собі печальний знак — посинілий, вошивий труп…
Воші! Тиф!
Десятки сигнальних військових ріжків засурмили тривогу з усіх кінців. Німецький гарнізон станції й міста за півгодини перешикувався на бойовий стан. Сунув страшний ворог — невблаганний, непереможний, невразливий ні для багнетів, ні для кулеметів, ні для гармат, проти якого була безсила й контррозвідка. Сунула епідемія — висипний тиф. Сунули полчища вошей.
За півгодини німецький гарнізон навантажився на підводи й машини і бойовим маршем рушив геть.
Гарнізон виїхав за околицю станції, на територію старих військових казарм. Там гарнізон став, вислав густі цепи, цепи щільно взяли казарми в кільце і десятками кулеметних дул вищирилися на всі боки, на всі чотири сторони — проти вошви.
Тисячі нещасних репатріантів вже заповнили станцію, залізничну територію, рушили до міста.
Притулку вони не просили. І навдивовижу вони не чинили ніякого насильства. Не ламали дверей, не били вікон, не кидалися на перехожих, не зривали з них теплої одежі. Вони тільки тупцювали довкола будинків, тоскно позираючи на ці розкішні оази тепла, світла й відпочинку в нескінченних, безвихідних пустелях їхніх страждань.
— Хліба! Будь ласка, крихітку хліба! І, коли можна, — окропу!..