Після війни. Історія Європи від 1945 року

Два роки по тому, у 1970 році, коли уряд підняв ціни на продукти харчування на 30%, а робітники верфі в Гданську вийшли на страйк на знак протесту, бумеранг трагічно, хоча й випадково, повернувся — ніхто за них не заступився. Але урок тих років, який полягав у тому, що, якщо польські робітники й інтелектуали хотіли кинути виклик партії, вони мали подолати взаємну байдужість й укласти політичний союз, свого часу добре вивчили і не повторили передусім самі Адам Міхнік та Яцек Куронь, і це змінило хід історії. Принаймні з такого погляду 1968 рік у Польщі мав один позитивний наслідок, хоча й не одразу. Чого не можна було сказати по сусідню Чехословаччину.

На початку 1960-х років Чехословаччина перебувала в гібридному стані, застрягнувши посеред незручного переходу від національного сталінізму до реформаторського комунізму. Показові процеси та чистки 1950-х пізно докотилися до Праги, тож порівняно з іншими країнами саме в Чехословаччині їхній вплив був найбільш відчутним і тривалим. Стара сталіністська еліта не змінювалась — не було чеського Гомулки чи Кадара. Стара гвардія режиму нікуди не поділася. Для розслідування процесів Сланського й інших було сформовано дві слідчі комісії, одна з яких працювала в 1955–1957 роках, а друга — у 1962–1963. Завданням обох комісій було якимось чином визнати нещодавні злочини режиму, водночас не допустивши послаблення контролю над теперішнім.

У короткочасній перспективі мети було досягнуто. Жертв сталінських процесів випустили на свободу й реабілітували — у багатьох випадках за наказами тих самих політиків, суддів, прокурорів і слідчих, які їх і засудили. Колишнім в’язням повертали партійний квиток, якісь гроші, купони (наприклад, на машину), а в деяких випадках — навіть конфісковані квартири. Їхнім дружинам і дітям знову дозволили працювати та навчатися в школі. Але, незважаючи на це фактичне визнання несправедливостей минулого, партія залишалася непорушною, а її очільники, які працювали ще за Сталіна, — на посадах.

Як і лідер французьких комуністів Моріс Торез, Перший секретар Антонін Новотни чекав багато років, доки не пересвідчився, що вчинити за прикладом Хрущова й засудити радянського диктатора безпечно. Чехословаччина пережила апогей сталінського терору так нещодавно і так болюче, що партійна верхівка не хотіла ризикувати, визнаючи «помилки», щоб можливі наслідки цього не перевершили заворушення 1956 року в Польщі чи навіть Угорщині. Тож десталінізацію в Чехословаччині навмисне відкладали якомога довше — навіть пам’ятник Сталіну на схилах із видом на Прагу, а також його зменшену копію в словацькій столиці Братиславі не чіпали до жовтня 1962 року[323].