Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
— Тільки ж глядіть мені! — сказала Маринка сердито, точнісінько, як казан завжди Никодим. — Щоб не натоптали мені ото на паркеті. Спокою посетителями нема…
Тоді Головатько проголосив себе головою місцевого самоврядування. Антоніна Полубатченко наділа пенсне і написала відозву до населения. І гінці мерщій понесли її до друкарні. Одначе друкарня була замкнена: друкарі побігли на вокзал розпитатися, що діється, що таке трапилося на світі… Стах і Золотар разом з робітниками із вагонних майстерень тим часом вийшли на Київський тракт. Взявшися попід руки тісно, робітники стали впоперек через шосе. Вони загородили шлях, вони спиняли селянські вози, закликаючи не грабувати, а роззброювати кірасирів, братися за гвинтівки, формувати загони і повставати проти гетьмана. Та назустріч порожнім возам важко сунули валки вже повних возів — з цукром, зерном, майном. Обминаючи заставу, вози звертали на ріллю.
— Нехай відберем, що німець узяв! — стьобали коней дядьки. — Грабуй награбоване! — линуло далі невпинно по шосе.
— Робочі! — розсердився старий стрілочник Пономаренко. — Та до кого ж ото ми говоримо? Таж воно кожне возом їде, двома кіньми скаче! Таж це глитайня! Робочому чоловіку такий мужик до пари, котрий пішака по зарібках ходе!
Робітничі застави розійшлися.
В цей час рою кірасирів з червоними стрічками на кепі пощастило перейняти коменданта гарнізону, полковника фон Таймо, коли він з ад'ютантами пробирався з полів зрошення до сусідньої станції. Їх поставили під мурами церкви і під бойовий клекіт батальйонної сурми — урочисто розстріляли.
Юринчук з партизанами перейшли територію залізниці і ввійшли в місто.
Але на розі Графської Степан і Костя відплигнули назад, хапаючись за бомби.
— В канаву! В канаву! — скомандував Костя. — Ложись!
Це було саме вчасно.
З рогу, від фотографії Лернера, де був хід до «Вишневого саду», загриміли пачками постріли. Кулі вдарили в брук, в стіни будинків, задзижчали над головами. З «Вишневого саду» перебігали скулені постаті. З льоху кафе безробітних офіцерів викочували кулемети, з горища скидали гвинтівки, цини з патронами виймали з буфетних шаф. Над вивіскою «Кафе» звисав біло-синьо-червоний прапор.
Степан гукнув «рамка двісті!», і партизани відповіли дружним залпом…
Піркес задихався від люті й образи. Ім'ям комітету Аглая звеліла йому бути тут для зв'язку. І от вже скільки часу так ніхто за зв'язком і не приходив.
Та тої хвилини, коли Шая, хитаючись, звівся і вирішив залишити свій пост, двері розчинилися і, задиханий, ледве тримаючись на ногах, ввалився Макар. Знесилений, він впав на канапу.
— Розумієш, — ледве прошепотів він, — коли в гімназії щось траплялося значне, ми завжди бігли до тебе, Шая. Скажи, що треба зараз робити? Починається всесвітня революція! Розумієш?
— Да! — сказав Піркес. — Я тобі даю півгодини. Де хочеш, ти повинен розшукати Аглаю Вікентіївну. Вона, очевидно, в вагонних майстернях з більшовицьким комітетом гуртує робітників. Ти принесеш мені від неї вказівки.
Це ж три кілометри звідси! — змолився Макар. — За півгодини?
— Ти ж форвард! — обурився Піркес. Макар зірвався і зник.
Групи озброєних кірасирів проходили передмістями Пеньки, Угольник, Кавказ — з краю в край. Від часів страйку вони добре знали, де живуть машиністи, помічники, кочегари. Вони хапали їх і вели до депо. Вони примушували розпалювати паровози і виводити під ешелони. Їм треба було негайно їхати додому.
Ешелон за ешелоном рушали від закордонного павільйону, з військової рампи, з товарної станції. Під блокпостом поїзди ставали в чергу. Кірасири лізли до машиністської будки і нетерпляче сіпали гудок. Паровози ревли без угаву. Швидше, швидше проїзди — давай путь проїхати іншим! Додому, на батьківщину! З війною покінчено! Настав мир!
Кантина в дев'ятому полку була немов на місці катастрофи у повінь. Прострілені в бочках дірки ніхто не затуляв. Питво вільно й густо точилося додолу. Високий поріг відділяв залу від сіней, і страшна суміш рому, слив'янки та коньяку дурманним озером пінилася врівень з порогом. Тут і там у ній плавали трупи. Поснулих п'яниць ніхто не займав, і, впавши, вони потопали. Новоприбулі розбризкували чобітьми страшне питво. Інші брали відрами просто з підлоги.