Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Телеграфіст Полупик пристав до партизанів щойно сьогодні вночі. Йому пощастило втекти з концтабору з-під Добшау. Два місяці він рубав там бір і точив смолу. Робили по шістнадцять годин на добу, а їли двічі на день — раз каву з сухарем і раз пісну зупу. Половина засланців, страйкарів-залізничників, лягли тифом, багатьох уже треба було не рахувати в живих. Але від Шумейка та Козубенка Полуник міг переказати вітання. З Козубснком він жив у одному ба-раці, і в бору не раз вони робили в парі. Козубеико був живий, здоровий і веселий, тільки що змучений і голодний. Вони навіть тікали разом. Але Козубсикові не пощастило — його перейняли. За першу втечу йому тепер, значить, всипали двадцять п'ять. Коли тікатиме вдруге — повісять. Так повісили вже двох одеських слюсарів, одного бірзульського кондуктора і ще якогось не з залізничників. Шумейко перебував на іншій дільниці: він робив на торуванні шляху. Але інколи їм щастило перегукнутися здаля. Робота була важка, життя було гірке, але найгірше допікали воші — Полуник виймав їх жменею з паху, з-під пахов. Сьогодні вранці його одежу в лісі урочисто спалили. Тепер Полуник був у селянському сіряку й пшеничному брилі. Він не голився з дня арешту страйккому, і тепер його юнацьке, дев'ятнадцятилітнє лице облямовувала ріденька й м'якенька перша борідка.
Партизани простували волочиською лінією. Біля першої кілометрової будки трапився інцидент. З дверей будки вискочила жінка і з лементом кинулася до партизанів. Костя вже вихопив маузера. Всі спинилися. Тільки Одуванчик зірвалася з місця і замірялася кинутись геть. Та було пізно — жінка впіймала її за спідницю і зразу ж вхопила за патли.
— Ах ти ж, паскуда! Пропаду на тебе нема! То була мати Одуванчика.
— Гражданка! — сказав Костя замирливо. — Поймите, ваша дочь — это дитятко революции. Оставьте, вы делаете ей больно… Ведь она молчит только потому, что стесняется нас… Оставьте, или я застрелю вас из маузера!
— Тільки спробуй! Я тобі стрельну! — і, осипаючи сердешного Одуванчика ударами, з гвалтом і вереском сувора мати потягла її додому, у будку. Одуванчик стисла зуби і не зойкнула й разу. Зате коли двері будки зачинилися за ними і назустріч, здіймаючи пасок, звівся ще й батько, Одуванчик так зарепетувала, що батькові руки мимоволі залишили пасок.
Костя поклав маузер в кобуру, зітхнув, і партизани рушили далі.
Назустріч кірасири бігли юрбами і поодинці. Бігли притьмом, щодуху, наввипередки. До людей з разками бомб, кулеметними стрічками навхрест та гвинтівками нікому не було жодного діла. В казармах дев'ятого полку — це ж відомо кожному кірасирові — була база кантин, тобто база, з якої постачалися спиртові напої офіцерській ресторації цілого корпусу.
Кантину негайно знайшли. Вона містилася в одній з казарм на військовому плацу проти церкви. Охорона вже встигла збити замки. Величезну залу казарми обернуто було на винний льох. Вподовж обох довших стін на козлах лежали великі барила, їх було щонайменше десятків зо три. На днищах білою фарбою значилося: «Ром», «Слив'янка», «Коньяк».
Якийсь здоровенний гевал вже вихопив револьвера і стрельнув у днище першої ж бочки. Тонкий струмінь бризнув з дірки. Кірасир сів долі і зловив струмінь у рот. Фонтан рому бив просто в горло. Швидко й жадібно ковтав кірасир. За кілька секунд він звівся. Очі йому налилися кров'ю, він заточувався, він змахнув руками і дико заверещав, танцюючи й плутаючи ногами. Він був п'яний вкрай.
Тоді всі, в кого були револьвери, кинулися до барил. Стрілянина потрясла казарму. Кожна бочка вибухала десятьма струменями, мов водограй. До них кинулися з манерками, баклагами, казанками. Інші підставляли до струменів роти. П'яних відштовхували, і вони падали тут же, засинаючи під барилами. Під цівкою був уже новий рот…
На вокзалі зненацька з'явилася група, подібна до військової частини. В ній були галичани з левами на мазепинках, кілька вартових, ще менше цивільних. Всього чоловіка з п'ятдесят. Групу вели конторник колійної служби Головатько і курсистка-медичка Антоніна Полубатченко. Есери пройшли на вокзал і з вигуками «руки вгору!» вдерлися до телеграфу. Телеграфісти покидали ключі і звели руки догори. Антоніна Полубатченко мружилася до кожного — вона була без пенсне. Але повстання телеграфістів не обходило — їх справа була залізниця: приймати й відправляти службові депеші. Головатько покрутився в телеграфній, не знаючи, що робити. Потім він гукнув своїх і рушив до міста, до будинку міської управи. Не дійшовши кварталу, есери розсипалися цепом і з вигуками «слава!» кинулися в багнети, Антоніна Полубатченко, спотикаючись, бігла позаду. Але наступові ніхто не виявив ніякого опору. За пізнім часом управа була вже порожня. Навіть кривий сторож Никодим побіг грабувати кантину. Ключі від управи винесла Никодимова семилітня онука Марийка.