Я віддав би життя за тебе (збірка)
- Автор: Фицджеральд Фрэнсис Скотт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-5082-6
- Переводчик: Олег Король
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Я віддав би життя за тебе (збірка)». Краткое содержание книги:
Оповідання збірки, написані в характерній авторській манері, є тими штрихами, які зображують повну картину сміливої та безкомпромісної історії творчості Френсіса Скотта Фіцджеральда.
І, нарешті, за цим оповіданням стоїть доля Пеґ Ентвістл (1908–1932). Ще в підлітковому віці, у 1920-х роках, ця англійська актриса мала успіх на Бродвеї. Спробувавши щастя в Голлівуді, Ентвістл зазнала невдачі й хотіла повернутися до Нью-Йорка, але не мала на те грошей. 18 вересня 1932 року вона забралася на літеру H величезного напису «Hollywood» і стрибнула. Їй було всього двадцять чотири роки. Смерть актриси стала широковідома й досі залишається ключовим образом згубного впливу кінобізнесу на тих, що тяжіють до нього.
I
Гладінь озера, що простяглося в долині гір Північної Кароліни, відсвічувала рожевим сяйвом літнього вечора. На озерному півострові стояв споруджений в італійському дусі готель[81]. З рухом сонця тиньковані стіни набирали різних барв. У готельній їдальні сиділи за столом чотири кіношники.
— Одного не розумію, — сказала дівчина. — Якщо на кіностудії можуть підробити краєвид Венеції чи Сахари, то чому там не змогли підробити Чимні-Рок[82] і послали нас із усім манаттям на Схід?
— Ми багато чого підробляємо, — відповів кінооператор Роджер Кларк. — Можемо підробити Ніагарський водоспад чи Єллоустоун, якщо йдеться тільки про тло. Але герой цієї картини зветься Рок.
— Ми можемо бути кращими, ніж дійсність, — сказав Вілкі Праут, помічник директора. — Ніколи в житті я не розчарувався так, як тоді, коли побачив справжній Версаль[83] і пригадав той, що спорудив Конґер у двадцять дев’ятому році.
— А основою всього є правдивість, — вів своє Роджер Кларк. — Ось на цьому зазнають невдачі директори інших студій…
Атланта Даунз не слухала. Вона відвела очі, схожі на зірки, від столу й спинила погляд, неначе фотографувала[84], на чоловікові, що тільки-но ввійшов. За хвилину Роджер теж задивився туди.
— Що це за тип? — спитав він. — Десь я його вже бачив. Це хтось із преси.
— Здається мені, це такий собі звичайний чоловічок, — зауважила Атланта.
— А однак він особистість, — заперечив Праут. — Хай йому біс, я знаю все про цього чоловіка, ось тільки не знаю, хто він. Хтось із тих, кого не сфотографуєш, бо вони розбивають фотокамери й таке інше. Це не письменник і не актор… Уявіть актора, який трощить камери.
— …не тенісист, не Мдванні[85]… почекай хвилинку, ось-ось вгадаємо… Стає тепліше.
— Він переховується, — припустила Атланта. — Ото ж то. Подивіться, гляньте-но, як він прикрив рукою очі. Це злочинець. Хто нині в розшуку? Назвіть хоч когось.
Технік Шварц спробував допомогти Роджерові пригадати — раптом вигукнув шепотом:
— Це ж той Деланню! Пам’ятаєш?
— Так, — сказав Роджер. — Ось хто він. Самогубець Карлі.
— Що він зробив? — поцікавилась Атланта. — Наклав на себе руки?
— Еге ж. Це його привид.
— Я хотіла спитати, чи спробував він накласти на себе руки.
Люди за столом трохи нахилились одне до одного, хоча чоловік був доволі далеко й не міг чути розмову.
— Було якраз навпаки, — пояснив Роджер. — Його симпатії покінчили самогубством… Принаймні ходили такі чутки.
— Задля цього чолов’яги? Та він… майже потворний.
— Це, мабуть, нісенітна плітка. Але якась дівчина розбилася в літаку й залишила записку, а ще одна дівчина…
— Дві-три дівчини, — перебив Шварц. — То була гучна історія.
Атланта задумалася.
— Я ще спромоглася б зрозуміти вбивство через кохання, але нізащо не можу втямити, як це — вбити саму себе.
Після вечері вони удвох із Роджером Кларком прогулювались аркадою з боку озера, повз крамнички з ткацькими та різьбленими виробами горян і виставленими у вітринах напівкоштовними камінцями з Великих димних гір[86], аж дійшли до поштамту й зупинилися, споглядаючи озеро, гори й небо. Сцена дії повнилася відгомоном і разом із буками, соснами, звичайною ялиною та бальзамовою стала масивним рефлектором мінливого світла. Озеро грало роль жвавої дівчини, яка густим рум’янцем відповідала на чоловічу пишноту Блакитного хребта[87]. Роджер подивився у бік скелі Чимні-Рок, за півмилі звідти.
— Завтра вранці я спробую багато чого зняти з літака. Кружлятиму навколо ось цієї штуки, поки голова не замакітриться. Отож одягни свою піонерську сукню й будь там. Мабуть, випадково мені щось та й вдасться.
Це прозвучало майже як наказ, бо фактично керував експедицією Роджер Кларк, а Вілкі Праут був лише формальним керівником. Роджер вивчав своє ремесло ще вісімнадцятирічним аерофотографом у Франції, а в Голлівуді він чотири роки був першим серед усіх кінооператорів.
Атланті він подобався більше, ніж будь-хто, кого вона знала. І в мить, коли Роджер щось тихо спитав — те, що вже питав раніше, вона відповіла йому саме такими словами про вподобання.
— Але ти мене вподобала не настільки, щоб одружитися зі мною, — заперечив Роджер. — Старіюся, Атланто.
— Тобі тільки тридцять шість.
— Тобто вже підтоптаний. Невже ми не змогли б щось та зміркувати?
— Не знаю. Я завжди гадала… — Дівчина стояла віч-на-віч із ним, освітленим від голови до ніг. — Ти не зрозумієш цього, Роджере, але я так важко працюю… і мені завжди було на думці, що спершу годилося б повеселитися.
За якусь мить він відповів, не усміхаючись:
— Це перша і єдина жахлива промова, яку я за весь час почув від тебе.
— Мені дуже шкода, Роджере…
Але на його обличчя повернувся звичний веселий вираз.
— Он іде містер Деланню, втомлений сам від себе. Зачепімо його й побачимо, чи він зацікавиться тобою.
Атланта сахнулася.
— Ненавиджу професійних донжуанів.
Наче щоб відомстити за недавню промову, Роджер таки звернувся до людини, що наближалася, і попросив сірника. За кілька хвилин усі троє неспішно йшли пляжем до готелю.
— Я не міг утямити, що за люди у вашому товаристві, — сказав Деланню. — Не дуже схоже, що у вас відпустка.
— А ми подумали, що ви Діллінджер[88], — відповіла Атланта, — або хтось подібний до нього.
— Я й справді ховаюся. А чи пробували ви коли-небудь ховатися? Жахлива річ… я починаю розуміти, чому люди виходять із криївок і здаються.
— Ви злочинець?
— Не знаю цього й не хочу знати. Я уникаю цивільного позову, і поки мені не вручили відповідних документів, зі мною все в порядку. Якийсь час я ховався в лікарні, але там надто вже добре. А тепер скажіть мені, навіщо вам знімати цю скелю.
— Проста річ, — відповів Роджер. — У картині Атланта грає роль орлиці, яка не знає, де спорудити гніздо…
— Заткнися, ідіоте! — відрубала Атланта й звернулася до Деланню: — Це новаторська кінокартина про індіянські війни. Героїня подає сигнали зі скелі й таке інше.
— Чи довго ви тут пробудете?
— Це все залежить від того, як я візьмуся до діла, — пояснив Роджер. — Мушу працювати з розбитою камерою. Залишишся тут, Атланто?
— Гадаєш, я повернулася б до готелю, якби не мусила… та ще й у такий вечір?
— Гаразд, але щоб о восьмій ти з Праутом була на скелі… І не пробуй зійти на неї одним махом.
Атланта сиділа з Деланню на краєчку плоту, викинутого на берег. Заграва розсипалася на рожеві частинки складанок, що розпливалися на темному заході.
— Дивно, як швидко все розвивається в наші дні, — сказав Деланню. — Ось ми раптом сидимо удвох на березі озера…
«Ось один із тих швидких до діла хлопців», — подумала вона.
Але безпристрасний тон голосу Деланню обеззброїв дівчину, й вона уважніше придивилася до нього. Звичайний собі чоловік, ось тільки очі в нього великі й гарні. Ніс викривлено вбік так, що з одного боку на обличчі веселий вираз, а з другого — сардонічний. Тіло струнке, з довгими руками та великими кистями.
81
споруджений в італійському дусі готель. Розташований на базі постоялого двору «Лейк Лур інн», у горах, на південно-західному кінці озера Лур, близько сорока кілометрів на південний схід від Ашвілла (штат Північна Кароліна). Цей готель, що поряд із Державним парком Чимні-Рок, відкрито 1927 року. В ньому досі збереглися арки, італійська штукатурка та черепичний дах. Нині гості можуть зупинятися в багатокімнатному номері Фіцджеральда, названому на честь письменника. Насправді той коротко зупинився в однокімнатному номері.
82
чому там не змогли підробити Чимні-Рок… Чимні-Рок — це монолітна гранітна скеля заввишки 96 метрів біля озера Лур, в окрузі Резерфорд (штат Північна Кароліна). З 1902 до 2007 року скеля разом із горою, на якій вона стоїть, і ресторан були приватним маєтком під назвою «Парк Чимні-Рок». Нині це частина мережі парків штату Північна Кароліна. Хоча на вершині скелі є ліфт, та він нині закритий на ремонт. Відвідувачам доводиться сходити на скелю пішки.
83
…коли побачив справжній Версаль… У двадцятих-тридцятих роках ХХ століття кінокомпанію «Метро-Ґолдвін-Маєр» називали Версалем кіно. У кінофільмі «Марія-Антуанетта» (1938) — останньому проекті Ірвінґа Тальберґа як продюсера й не закінченому після його смерті у вересні 1936 року — зображено екстравагантний Версаль, споруджений так, щоб якнайвигідніше показати головну героїню, Марію-Антуанетту, роль якої зіграла Тальберґова дружина Норма Ширер.
84
…відвела очі, схожі на зірки, від столу й спинила погляд, неначе фотографувала… Фіцджеральд використав подібну фразу в «Коханні останнього магната»: «Її волосся мало барву і в’язкість скипілої крові, та в її очах був зоряний посвіт, що справді фотографував».
85
Мдванні. Мдівані — члени аристократичного грузинського роду, які покинули Грузію, коли цю країну окупувала російська радянська Червона армія в 1921 році. На початку двадцятих років три брати й дві сестри Мдівані, всі молоді — на рубежі свого двадцятиліття — й усі вродливі, приїхали до Парижа й швидко дістали прізвисько «Наречені Мдівані» за свої прибуткові одруження. Двоє братів оженилися з відомими актрисами — Мей Маррі й Полою Неґрі, один — зі спадкоємицею Вулвортів Барбарою Гаттон (згодом вона, зокрема, вийшла заміж за Карі Ґранта). Ніна Мдівані вийшла за Деніса — сина Артура Конана Дойла. Пишучи оповідання, в якому йдеться про славу, кохання, самогубство й смерть, Фіцджеральд, природно, має на увазі рід Мдівані. Найстарший брат Сергій розлучився з Неґрі після того, як вона втратила гроші в краху 1929 року, одружився з уродженкою Арканзасу, оперною співачкою Мері Маккормік (1923 року в газеті «Нью-Йорк таймс» її прославили як «Сопрано пастушки»), а згодом покинув її, щоб оженитися з колишньою братовою дружиною. Зрештою 1936 року він загинув від нещасливого випадку під час гри в поло в Палм-Біч (штат Флорида). Агенція «Ассошиейтед пресс» повідомила 15 березня: «Князь, один зі славетних грузинських “наречених” Мдівані, помер за десять хвилин після того, як його вдарив копитом по голові його власний поні». Сергієві було тридцять три. Місяць перед тим загинув ще один брат — Олексій, в автомобільній катастрофі, що сталася в Іспанії. Їхня сестра Русудан («Руссі»), обдарована скульпторка й паризька світська левиця, так і не оговталася від шоку, викликаного смертю братів, і 1938 року померла у швейцарському санаторії, потерпаючи на туберкульоз і депресію. Їй було всього тридцять два роки.
86
Великих димних гір… Місцева назва Аппалачського гірського хребта на відрізку, що простягається на південь — у Північну Кароліну й Теннессі. На кордоні цих двох штатів міститься Національний парк Великі димні гори. Ця назва походить від хмар, які часто покривають гірські вершини та високі долини, коли з лісів на схилах піднімається туман.
87
…Блакитного хребта. Місцева назва Аппалачського гірського хребта на південному заході Вірджинії. Також географічна назва Аппалачських гір, що простягаються від півночі Джорджії на південь Пенсильванії. Блакитний хребет дістав свою назву завдяки туману, викликаному випаровуванням переважно листяних дерев, які здалеку надають горам багатьох відтінків блакиті.
88
…ми подумали, що ви Діллінджер… Чиказький гангстер Джон Діллінджер (1903–1934) у 1930-х роках планував і очолював криваві пограбування банків. Був убитий біля кінотеатру у стрілянині з агентами ФБР після того, як Анна Сейдж, «жінка в червоному», видала його агентам взамін на те, що її не вислали з міста за проституцію (згодом її таки вислали).