Я віддав би життя за тебе (збірка)

— Роджер у поганому гуморі, — повідомив він. — Порозкидав деталі кінокамери по всьому ліжку.

— Мабуть, він щасливий, коли має чим зайнятися в дощовий день.

А тоді Атланта пішла до приймальні й спитала, який номер кімнати містера Деланню. Постукавши в його двері й почувши «увійдіть», вона гукнула:

— Чому не встаєш? Невже весь день ховатимешся? Ти що, сова?

— Увійди.

На порозі дівчина спинилася. У кімнаті було повно безладно розкиданого багажу, а Карлі допомагав коридорному слузі обхопити ременями валізу.

— Я гадав, що ти відпочиваєш, — озвався він. — Такого дощового дня…

— Що ти робиш? — спитала вона.

— Що я роблю? — Здавалося, Карлі почувався трохи винним. — Правду кажучи, від’їжджаю. Розумієш, Атланто, я вже в безпеці й можу повернутися до великого світу.

— Ти сказав, що побудеш іще тиждень.

— Ти, мабуть, неправильно зрозуміла.

Поки він говорив, Атланта непорушно стояла посеред кімнати.

— Знаєш, коли ти постукала, я аж підскочив. Це ж і судовий виконавець міг би до мене прийти.

— Ти сказав, що залишишся ще на тиждень, — вперто повторила вона.

Чорношкірий хлопець замкнув сумку, клацнувши замком, і питально повернув очі на Деланню.

— Прийди за чверть години, — сказав Карлі.

Хлопець зачинив за собою двері.

— Чому ти від’їжджаєш, — спитала Атланта, — не сказавши нікому ні слова? Я приходжу і застаю тебе з усіма твоїми запакованими торбами. — Вона безпорадно похитала головою. — Звичайно ж, мені зась до твоїх справ.

— Сядь.

— Не сяду. — Атланта мало не плакала. — Видно, що ти упакував манатки за останні десять хвилин… Досить глянути на цю пару взуття. Що ти надумав з нею робити?

Деланню зиркнув на забуті в шафі туфлі й перевів погляд на Атлантине обличчя.

— Від’їжджаєш, не попрощавшись, — дорікнула вона.

— Я хотів попрощатися.

— Угу… Тоді, коли всі валізи в машині й нічого вже не вдієш.

— Я боявся, що закохаюся в тебе, — м’яко мовив він. — Або ти в мене.

— Хай це тебе не турбує.

Карлі кинув на неї смішливим оком.

— Підійди до мене ближче, — сказав він.

Тихий внутрішній голос підказав Атланті, що Карлі випробовує на ній свою силу й попросту грає не за правилами. Тоді інший, гучніший голос змусив її пробачити Карлі й витлумачити його наказ як відчайдушний крик душі.

Деланню повторив:

— Іди сюди.

…і вона ступила крок уперед.

— Підійди ближче.

Атланта торкнулася Карлі й раптом потяглася до нього, аж досягла обличчям до обличчя. Наприкінці поцілунку він міцно пригорнув її…

— Як бачиш, я справді гадаю, що мені краще забратися звідси.

— Це ж дурня! — крикнула Атланта. — Хочу, щоб ти залишився! Я не закохалася в тебе, слово честі! Але якщо ти від’їдеш, то завжди вважатиму, що прогнала тебе.

Вона була така відверта, що й не посоромилася відкрити притаєну правду.

— Я не ревную до міс Панцер. Яке в мене право? Мені байдуже до того, що ти зробив…

— Я ще можу зрозуміти Ізабеллу в тому, що вона мене вподобала… бо в неї нічого іншого нема. Але ж у тебе є все. Навіщо тобі задивлятися на битого старого шкарбуна?

— Я не… Та ні, я задивляюся… — Атланту прорвало незвичайним красномовством. — Не знаю чому, але раптом ти став мені один-єдиний із усіх чоловіків на світі.

Деланню сів. Його обличчя було втомлене й змарніле.

— Ти молода і вродлива, — зітхнув він. — Маєш роботу… Маєш будь-кого з чоловіків — якого тільки забажаєш. Пам’ятаєш, колись я сказав тобі, що належу до інших часів?

— Це неправда! — скрикнула Атланта.

— Якби ж то. Але це правда, а тому між мною й тобою може бути тільки щось застаріле й заплісніле. — Не всидівши, Карлі встав. — Ось ти вважаєш, що я зміг би жити у твоєму чудовому новому світі праці та любові. Та не зміг би. Ми прожили б якийсь місяць, і ти ходила б засмученою та розчарованою… Мабуть, і мене це зачепило б. І мені прийшлося б туго.

Він звів голову — й опинився віч-на-віч із беззахисною любов’ю.

— Невже ти не можеш уявити когось, хто скуштував усього найкращого на світі й уже не хоче більш… не бажає, щоб любов була справжньою? Можеш уявити? Я навіть відмовляюся від твоєї краси, бо постарівся… а колись мав усе, щоб кохати таку дівчину, як ти…

У двері постукали. На порозі стояв Праут, бігаючи очима по них двох.

— Надворі випогоджується, — озвався він. — Роджер наказав мені негайно розшукати тебе.

Атланта опанувала себе. У дверях вона зупинилася й сказала Карлі:

— Я повернуся за хвилину. Не виходь, поки я не прийду. Обіцяєш?

— Звичайно.

— Я зараз буду. Можеш підвезти мене до Чимні-Року.

За якусь мить у Роджеровій кімнаті Атланта наче уві сні слухала настанови кінооператора. Поки він закінчив, минула хвилина. Дівчина метнулася вгору сходами і, швиденько постукавши, увійшла до кімнати Карлі.