Я віддав би життя за тебе (збірка)
- Автор: Фицджеральд Фрэнсис Скотт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-5082-6
- Переводчик: Олег Король
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Я віддав би життя за тебе (збірка)». Краткое содержание книги:
Оповідання збірки, написані в характерній авторській манері, є тими штрихами, які зображують повну картину сміливої та безкомпромісної історії творчості Френсіса Скотта Фіцджеральда.
— Ти б не хотіла перебратися на заднє сидіння?
— Ні.
Вони виїхали з міста, мовчки вдивляючись у надтріснуте вітрове скло.
— Я хотіла б поговорити з тобою, — озвалася нарешті Атланта, — але ти такий сердитий на мене…
— Уже не варто, — відповів Роджер. — Не хочу вдруге влипнути.
— Ой, трапилося щось жахливе, і…
— Оце лихо! — перебив він, буцімто співчутливо. — Але ж ти за якийсь тиждень повернешся до своєї мами. Ось їй і розкажеш.
На таку холодність Атланта інстинктивно заходилася в аварійному порядку чепуритись — витирати блазенські рум’яна з обличчя, знімати турнюри[101] з талії, завзято струшувати вологе волосся й начісувати його — аж до ореола навколо голови. Тоді, нахилившись до слабкого світла від щитка управління, вона попросила:
— Дозволь спитати тебе про щось.
— Не сьогодні, Атланто. Я ще не оговтався від шоку.
— Якого шоку?
— Я його дістав, побачивши, що ти просто не та жінка.
— Хочу спитати тільки одне… Чи хтось колись наклав на себе руки через те, що дуже вже закохався? Тобто чи вважаєш ти таке можливим?
— Ні, — категорично відповів він. — Чому питаєш? Надумала покінчити з собою через містера де Люкса?
— Говори тихше. Але послухай, були ж люди, які так вчинили, хіба ні?
— Не знаю. Спитай вдома когось зі сценаристів, він тобі скаже. Або запитай Праута. Егей, Прауте…
— Не зчиняй галасу!
— Тоді не балакаймо.
Авто проминуло Чимні-Рок і зупинилося біля готелю в дощовій тиші. Поїздка тривала годину, але Атланті здавалося, що лише хвилину тому вона почула голос Ізабелли Панцер на платформі. Не гнівалася — почувала тільки незмірну печаль і, наперекір здоровому глузду, жаліла Деланню.
Але коли він спитав у вестибюлі, чи всі твердо вирішили лягти спати, — питання явно стосувалось Атланти, — вона квапливо відповіла:
— Скочу у ванну. Мені не по собі. Як ніколи.
Атланту не брав сон. Уперше в житті, на краще чи гірше самій собі, вона пильнувала свої емоції й пробувала розкладати на полички свою пристрасть до цього чоловіка, аргументами виганяти його з голови й роздумувати, що тут робити. Якби Роджер не був вибитий із колії, можна було б піти до нього й спитати ради, а більш і нема до кого. На світанку вона задрімала й, здригнувшись, прокинулася близько сьомої. Один погляд на темне вікно — і стало зрозуміло, що принаймні кілька годин не буде ніякої роботи. Її покоївка, прийшовши, підтвердила це. Атланта мляво надягла купальний костюм і, зійшовши до озера, щоб освіжитися, плавала на нереальній поверхні поділу між світом затуманеної води й мрякою небосхилу. Повернувшись до готелю, вона поснідала, одяглася, а тим часом доходила вже дев’ята година. Внизу Атланта прочитала лист від матері і якусь хвилину постояла з Праутом на веранді.
— Роджер у поганому гуморі, — повідомив він. — Порозкидав деталі кінокамери по всьому ліжку.
— Мабуть, він щасливий, коли має чим зайнятися в дощовий день.
А тоді Атланта пішла до приймальні й спитала, який номер кімнати містера Деланню. Постукавши в його двері й почувши «увійдіть», вона гукнула:
— Чому не встаєш? Невже весь день ховатимешся? Ти що, сова?
— Увійди.
На порозі дівчина спинилася. У кімнаті було повно безладно розкиданого багажу, а Карлі допомагав коридорному слузі обхопити ременями валізу.
— Я гадав, що ти відпочиваєш, — озвався він. — Такого дощового дня…
— Що ти робиш? — спитала вона.
— Що я роблю? — Здавалося, Карлі почувався трохи винним. — Правду кажучи, від’їжджаю. Розумієш, Атланто, я вже в безпеці й можу повернутися до великого світу.
— Ти сказав, що побудеш іще тиждень.
— Ти, мабуть, неправильно зрозуміла.
Поки він говорив, Атланта непорушно стояла посеред кімнати.
— Знаєш, коли ти постукала, я аж підскочив. Це ж і судовий виконавець міг би до мене прийти.
— Ти сказав, що залишишся ще на тиждень, — вперто повторила вона.
Чорношкірий хлопець замкнув сумку, клацнувши замком, і питально повернув очі на Деланню.
— Прийди за чверть години, — сказав Карлі.
Хлопець зачинив за собою двері.
— Чому ти від’їжджаєш, — спитала Атланта, — не сказавши нікому ні слова? Я приходжу і застаю тебе з усіма твоїми запакованими торбами. — Вона безпорадно похитала головою. — Звичайно ж, мені зась до твоїх справ.
— Сядь.
— Не сяду. — Атланта мало не плакала. — Видно, що ти упакував манатки за останні десять хвилин… Досить глянути на цю пару взуття. Що ти надумав з нею робити?
Деланню зиркнув на забуті в шафі туфлі й перевів погляд на Атлантине обличчя.
— Від’їжджаєш, не попрощавшись, — дорікнула вона.
— Я хотів попрощатися.
— Угу… Тоді, коли всі валізи в машині й нічого вже не вдієш.
— Я боявся, що закохаюся в тебе, — м’яко мовив він. — Або ти в мене.
— Хай це тебе не турбує.
Карлі кинув на неї смішливим оком.
— Підійди до мене ближче, — сказав він.
Тихий внутрішній голос підказав Атланті, що Карлі випробовує на ній свою силу й попросту грає не за правилами. Тоді інший, гучніший голос змусив її пробачити Карлі й витлумачити його наказ як відчайдушний крик душі.
Деланню повторив:
— Іди сюди.
…і вона ступила крок уперед.
— Підійди ближче.
Атланта торкнулася Карлі й раптом потяглася до нього, аж досягла обличчям до обличчя. Наприкінці поцілунку він міцно пригорнув її…
— Як бачиш, я справді гадаю, що мені краще забратися звідси.
— Це ж дурня! — крикнула Атланта. — Хочу, щоб ти залишився! Я не закохалася в тебе, слово честі! Але якщо ти від’їдеш, то завжди вважатиму, що прогнала тебе.
Вона була така відверта, що й не посоромилася відкрити притаєну правду.
— Я не ревную до міс Панцер. Яке в мене право? Мені байдуже до того, що ти зробив…
— Я ще можу зрозуміти Ізабеллу в тому, що вона мене вподобала… бо в неї нічого іншого нема. Але ж у тебе є все. Навіщо тобі задивлятися на битого старого шкарбуна?
— Я не… Та ні, я задивляюся… — Атланту прорвало незвичайним красномовством. — Не знаю чому, але раптом ти став мені один-єдиний із усіх чоловіків на світі.
Деланню сів. Його обличчя було втомлене й змарніле.
— Ти молода і вродлива, — зітхнув він. — Маєш роботу… Маєш будь-кого з чоловіків — якого тільки забажаєш. Пам’ятаєш, колись я сказав тобі, що належу до інших часів?
— Це неправда! — скрикнула Атланта.
— Якби ж то. Але це правда, а тому між мною й тобою може бути тільки щось застаріле й заплісніле. — Не всидівши, Карлі встав. — Ось ти вважаєш, що я зміг би жити у твоєму чудовому новому світі праці та любові. Та не зміг би. Ми прожили б якийсь місяць, і ти ходила б засмученою та розчарованою… Мабуть, і мене це зачепило б. І мені прийшлося б туго.
Він звів голову — й опинився віч-на-віч із беззахисною любов’ю.
— Невже ти не можеш уявити когось, хто скуштував усього найкращого на світі й уже не хоче більш… не бажає, щоб любов була справжньою? Можеш уявити? Я навіть відмовляюся від твоєї краси, бо постарівся… а колись мав усе, щоб кохати таку дівчину, як ти…
У двері постукали. На порозі стояв Праут, бігаючи очима по них двох.
— Надворі випогоджується, — озвався він. — Роджер наказав мені негайно розшукати тебе.
Атланта опанувала себе. У дверях вона зупинилася й сказала Карлі:
— Я повернуся за хвилину. Не виходь, поки я не прийду. Обіцяєш?
— Звичайно.
— Я зараз буду. Можеш підвезти мене до Чимні-Року.
За якусь мить у Роджеровій кімнаті Атланта наче уві сні слухала настанови кінооператора. Поки він закінчив, минула хвилина. Дівчина метнулася вгору сходами і, швиденько постукавши, увійшла до кімнати Карлі.
101
Модна в кінці XIX століття частина жіночого туалету у вигляді подушечки, яка підкладалася під сукню нижче талії для надання пишності фігурі.