Я віддав би життя за тебе (збірка)
- Автор: Фицджеральд Фрэнсис Скотт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-5082-6
- Переводчик: Олег Король
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Я віддав би життя за тебе (збірка)». Краткое содержание книги:
Оповідання збірки, написані в характерній авторській манері, є тими штрихами, які зображують повну картину сміливої та безкомпромісної історії творчості Френсіса Скотта Фіцджеральда.
Але в ній нікого не було.
V
Атланта кинулася до приймальні й там почула, що Деланню, заплативши за проживання, пішов до гаража. Може, досі вже й поїхав. Задихаючись, вона вискочила надвір і помчала дорогою крізь дощик. Обурена, люта на нього й на себе, вона повернула за ріг…
…і там був Деланню. Балакав із механіком перед гаражем.
Засапана Атланта сперлася на вологі двері гаража, захлинаючись почуттями.
— Ти сказав, що не поїдеш.
— Здається, що й не зможу поїхати.
— Ти пообіцяв, що почекаєш.
— Я мусив вийти. Хтось із мийників поїздив собі моєю машиною й зламав колесо. Треба почекати два дні, поки поставлять інше.
Автомобіль Роджера Кларка виїжджав із гаража. Атланта мала багато чого ще сказати, але не було часу. Все, що тільки могла надумати, вона вклала в ці слова:
— Видно, жінки охоче на тебе йдуть, якщо ти здатен на таке. Не думаю, що ти їх любиш. Вдаєш, що любиш, а насправді — ні. Тому-то й можеш виробляти з ними що хоч.
Вона почула Праутове «гей!» з-перед готелю. Гукав до Атланти, й вона прудко рушила.
Весь робочий день Атланта снувала й снувала задуми. Десь так, як засуджений до страти злочинець обмірковує спосіб утекти з в’язниці, але весь час від цих планів відвертає увагу то скрегіт ключів у замках дверей камери, то надія, що з-поза тюрми прийде відтермінування вироку. Причому сам злочинець не докладає ніяких зусиль, щоб здійснити надію. У такі миті важко планувати — Атланта могла тільки чекати зручної нагоди. А однак навколо її голови хмарами витали уривки можливостей. Мабуть, у Карлі обмаль грошей, тож він був би радий можливості влаштуватися в Голлівуді. Це ж майстер на всі руки — цілком імовірно, що йому дадуть роботу фахівця-консультанта.
Або ж, якби таке не вдалося, Атланта могла б податися на Схід і піти на пробу великої сценічної ролі, могла б вдосконалюватись у знаменитого наставника; там принаймні можна було б зв’язатися з Карлі.
Усі ці міркування розтрощились об один камінь — Карлі не кохає її.
Атланта сповна відчула силу цього удару тільки тоді, коли повернулась увечері до готелю й не застала там Карлі. Не доївши вечері, вона пішла до свого номера й плакала на ліжку. За півгодини їй заболіло горло й не стало сліз, хоч дівчина й силувалася на плач. Тоді вона перевернулася на спину й сказала собі:
— Це те, що називають сліпою закоханістю. Я чула про таких, що просто кохають, хоч це геть безглуздо. Треба це подолати… Ет, хай інші пробують…
Атланта почувалася втомленою й покликала свою служницю, щоб та натерла їй голову.
— Ви б не хотіли зажити одну з цих таблеток? — запропонувала служниця. — Отих, що присипляють, коли в тебе зламана рука[102].
Ні. Краще страждати й глибоко відчувати гостроту ножа в серці.
— Скільки разів ти стукала у двері містера Деланню? — неспокійно запитала Атланта.
— Разів три-чотири. Тоді я поспитала портьє. Сказав, що містер Деланню не прийшов.
«Він з Ізабеллою Панцер, — подумала Атланта. — Вона скаже йому, що помре через кохання до нього. Тоді він пожаліє цю Ізабеллу й подумає, що я звичайнісінька… голлівудська мазунка».
Нестерпна ця думка. Атланта сиділа, випростувавшись на ліжку.
— Зрештою, дай мені кілька тих снодійних таблеток, — сказала вона. — Дай більше — всю решту.
— Вам належить вживати тільки по одній.
Вони згодилися на двох піґулках, і Атланта поринула в дрімоту, з якої час від часу прокидалася. Її мучив сон — Ізабелла померла, а Деланню, слухаючи новину, каже:
— Вона дуже мене любила — аж так, що світ їй був немилий.
Ранок застав Атланту в похміллі від снодійного — не було сили на звичне купання в озері. Спроквола одягнувшись, вона бездумно їхала на фільмування, відчуваючи, що вся компанія дивиться на неї стурбовано, як ото на когось засмученого та пригніченого.
Атланті це було дуже не до вподоби, і весь ранок вона примудрялася вдавати з себе веселу, силувано сміялася з будь-чого, хоча здавалося, що в ній усе відмерло, крім серця, яке перепомповує кров’яний потік зі швидкістю ста миль за годину.
Близько четвертої години знімальна група зійшла до ресторану перекусити. Атланта саме підняла сандвіча до рота, коли Праут вкинув злощасну репліку.
— Деланню вже дістав колесо для своєї машини, — сказав він. — Я бачив, як це колесо привезли, коли йшов по тесляра.
Атланта вмить зірвалася на ноги.
— Скажи Роджерові, що я хвора! Скажи, що сьогодні не зможу працювати! Скажи, що я позичила його машину!
Вона прудко, як на американських гірках, випетляла на шосе й за три хвилини зупинилася біля готелю, майже поряд ашвілльського автобуса. З нього зійшла запорошена, розігріта й утомлена Ізабелла Панцер. Атланта впіймала її на сходах до готелю.
— Чи можна побалакати з вами хвилинку?
Міс Панцер начебто губилась у здогадах, з ким це вона зустрілася.
— Ви, мабуть, міс Даунз. Я приїхала побачитися з містером Деланню.
— Що тепер це важить — на одну хвилину раніше чи пізніше?
На веранді сиділи віч-на-віч дві жінки.
— Ви кохаєте його, правда ж? — спитала Атланта.
Ізабелла раптом зірвалася.
— Господи, ну як ви можете про таке питати… якщо він кохає вас… це ж задля вас він мене покинув…
Атланта похитала головою.
— Ні. Він мене теж не кохає.
— Коли мова йде про кохання, ніхто з вас обох не знає, про що каже.
І таке мовить дитина — дівчинка, що за весь час навчання на курсах медсестер зазнала менше, ніж, бувало, Атланта за день.
— Я не знаю, що означає кохання?! — вигукнула вона, не повіривши своїм вухам.
Перед її очима щось бухнуло, наче шахтарська лампа розірвалася. Щось треба вдіяти в цій справі, і то негайно…
І враз Атланта втямила, що робити: кінець кінцем треба переходити від слова до діла; втілювати в життя все те, що вона думала, мріяла, бажала, й те, що її спонукали чи спокушали робити; виправдовувати все поверхове й тривіальне в житті; і нарешті знайти шлях до найвищого присвячення та звершення. Це ж ясно як Божий день.
Вона неквапно підступила до Ізабелли й поцілувала її в лоба[103]. Тоді спустилася сходами, сіла в Роджерову машину й поїхала.
Після денної метушні ресторан «Чимні-Рок» був порожній. Тут, як і сподівалась Атланта, не було ані сліду по знімальній групі. Зоставивши ключ у машині, вона налаштувалася писати записку, але вже, власне, й не знала, що хотіла сказати. Зрештою, в готелі залишився гаманець із авторучкою в ньому.
Дарма, що ниють ноги від сновигання вгору-вниз, — можна покинути туфлі, як ота зла королева в «Дивовижному чарівнику країни Оз»[104], що згоріла вся, крім взуття. Атланта відкинула туфлі й ступила задля проби одною ногою на підлогу — прохолодну, хоч удень видавалася теплою навіть крізь підошви.
На самому початку сходження вгору вона дедалі гостріше відчувала скелю, навислу над головою. Ет, це буде схоже, мабуть, на стрибок у кошик різнобарвних небес.
VI
Роджер вийшов на веранду менш ніж за п’ять хвилин після того, як відійшла Атланта. Ізабелла сиділа на місці.
— Добрий вечір, — привітався він. — Проводжаєте в дорогу Деланню?
— Щось таке.
«Чому вона нічого не сказала? — дивувався він. — Чому ось так сиділа? Чи був у її сумочці пістолет?»
У вестибюлі було чути метушню, й невдовзі на веранді з’явився Карлі Деланню з багажем.
— До побачення, Деланню, — сказав Роджер, не простягши руки.
102
…коли в тебе зламана рука… У липні 1936 року Фіцджеральд зламав плечову кістку, живучи в готелі «Ґроув парк інн».
103
У «Дивовижному чарівнику країни Оз» добра Чаклунка Півночі цілує в лоба головну героїню твору — дівчинку Дороті.
104
…лиха королева в «Дивовижному чарівнику країни Оз»… Контамінація. Лиха Чаклунка Сходу не згоріла, а засохла на сонці. Її сестра, Лиха Чаклунка Заходу, розчиняється, коли Дороті виливає на неї відро води. «Ноги мертвої чаклунки щезли без сліду, залишивши по собі тільки срібні черевички. — Вона була така стара, — пояснила Чаклунка Півночі, — що просто випарувалася під сонцем»[267]. L. Frank Baum, The Wonderful Wizard of Oz (Chicago and New York: George Hill Co., 1900), p. 25.