Я віддав би життя за тебе (збірка)
- Автор: Фицджеральд Фрэнсис Скотт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-5082-6
- Переводчик: Олег Король
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Я віддав би життя за тебе (збірка)». Краткое содержание книги:
Оповідання збірки, написані в характерній авторській манері, є тими штрихами, які зображують повну картину сміливої та безкомпромісної історії творчості Френсіса Скотта Фіцджеральда.
— Чи чула ти коли-небудь про Вілію Толлівер?
— Звичайно. Хто ж не чув? Чи не вона цього року стала відкриттям?
— Вілія їде на узбережжя. Я надіслав їй телеграму, щоб вийшла в Ель-Пасо. Там я її зустріну.
Але Крісові набридло позувати перед дівчиною, яка очевидно не вірила йому. Мабуть, спантеличене марнославство в його очах спонукало її сказати:
— Мені все одно, хто ти такий. Для мене ти добрий. Врятував мені чек. — Сонна дівчина стиснула в жмені потертий гаманець із чеком, складеним у кілька разів. — Я не хотіла, щоб він дістався волоцюгам.
— Ти справді вважаєш його цінним?
— А ти коли-небудь чув про Пола Даунза?
— Ніби так.
— То був мій батько. На чеку його підпис.
Втома знову здолала дівчину, і та, нічого більш не пояснюючи, задрімала, коли автобус пустився крізь довгу техаську ніч.
Лампи, крім двох, пригасли до тьмяного жевріння. Майже в усіх пасажирів, що лаштувалися до сну, були жовті й зморені обличчя.
— На добраніч, — шепнула дівчина.
Лише ополудні, коли вони удвох зупинилися в Мідленді пообідати, Кріс поцікавився:
— Ти сказала, що твій батько — Пол Даунз. Чи не його прозвали Попсі Даунзом? А чи не володів він цілою низкою трансокеанських пароплавів?
— Так.
— Мені запам’яталося це ім’я й прізвище, бо він позичив нам бриг — старий, із 1850 року, потрібний нам у «Золотому піску». Я познайомився з твоїм батьком на одній милій вечірці, яку він влаштував…
Кріс прикусив язика, побачиши вираз її обличчя.
— Ми про це чули.
— Хто ми?
— Мати і я. Ми були заможні тоді… коли помер батько. Або ж нам так здавалося. — Вона зітхнула. — Повернімося до автобуса. (…)
(…) І знову був чудовий вечір, коли вони приїхали до Ель-Пасо.
— Маєш трохи грошей? — спитав Кріс.
— О, безліч.
— Брехуха. Ось тобі два долари. Колись віддаси. Піди й купи собі чого треба. Сама знаєш — панчохи там, хусточки й таке інше.
— Ти певен, що можеш собі таке дозволити?
— Досі мені не віриш… Мабуть, тільки тому, що в мене малувато грошей на руках.
Вони стояли перед вікном, затуленим розгорнутими дорожніми картами.
— Що ж, прощай, — вагаючись, сказала вона. — Дякую тобі.
Крісові защеміло серце.
— Поки що тільки до побачення. За годину зустрінемося на залізничній станції.
— Гаразд.
Він і не зогледівся, як дівчина відійшла. Стала кучерями, що вибивалися з-під крис капелюшка.
Йдучи, Кріс думав, що вона робитиме… Водночас дівчина думала про те саме. Кріса тривожило те, що вона може й не прийти на станцію.
Кріс був певен, що вона без упину сновигатиме й розглядатиме вітрини. Добре знаючи Ель-Пасо, він міг передбачити, якими вулицями ходитиме дівчина, і відчув щось більше, ніж втіху, коли знайшов її за півгодини перед приходом потяга.
— Ага, то ти ходиш собі містом. Ходімо до квиткової каси.
— Я передумала. Ти заплатив за мене все, що повинен був.
Крісове почуття вилилось у слова.
— Я б хотів оплатити набагато більше миль твоєї поїздки.
— Облиш це. Ось тобі два долари. Я нічого не витратила. Та ні, витратила. Двадцять п’ять… ні — тридцять п’ять центів. Ось тобі решта. Ось!
— Не мели дурниць, гаразд? Особливо зараз, коли я почав вважати, що в тебе є принаймні крихта здорового глузду. За якусь хвилину приїде поїздом Вілія й зійде тут. Це найгарніша з усіх лялечок, що я тільки бачив. Ми вибрали її на роль бездомної дівчини в кінокартині про волоцюг.
— Часом я майже вірю, що ти той, за кого себе видаєш.
Стоячи з дівчиною біля газетного кіоску, Кріс обернувся до неї — й побачив, що під його поглядом розтає сніг. Її рожеві вуста стали кораловими. (…)
(…) Прийшов поїзд. Вілія Толлівер — така сама на вигляд, як завжди, — була дуже знервована.
— Нарешті ми на місці, — сказала вона. — Вип’ємо по скляночці в буфеті й зателеграфуємо Бенні Ґіскіґу, щоб у Юмі під’їхав своєю машиною й зустрів нас. Я втомилася від їзди потягами. А тоді я повернуся до нашої кінокоманди й ляжу спати. Таж навіть провідники дивилися на мене так, ніби в мене все обличчя в зморшках.
За десять хвилин усі троє ввійшли у вагон-вітальню Вілії, і та з цікавістю глянула на дівчину.
— Моя покоївка захворіла, й довелося залишити її в Чикаго. Тепер я безпорадна. Як вас звати? Щось я не розчула вашого імені.
— Джудіт Даунз.
У мить, коли Вілія блиснула перед ними величезним лазуритом — більшим, ніж око, й поклала його в блакитний мішечок, Джуді стало цікаво, чи не запросить її ця кінозірка зайняти місце покоївки, якої так бракує.
Кріс і Джуді подалися до екскурсійного вагона[75], й невдовзі їх догнала Вілія. За браком служниці, вона самотужки розвела нелегально роздобутий спирт і, як видно, встигла підкріпитися скляночкою-другою.
— Ти, Крісе, невиправний, — заявила вона. — Покидаєш мене в Нью-Йорку й вирушаєш у цю божевільну поїздку… і що ж я дістаю?.. Дістаю телеграму, щоб я зійшла з поїзда… а ти з’являєшся з дівчиною!
Вілія витерла кілька сльозинок, пролитих від досади, й опанувалася.
— Гаразд. Тоді я з нею поладжу… якщо ти вже не кохаєш мене. — Вона приглянулася до Джуді ще критичніше, ніж раніше. — Ти… добряче запорошилася. Не хочеш позичити щось із одягу? Маю валізу в себе, у вітальні. Ходімо.
…За десять хвилин Джуді Даунз сказала:
— Та ні. Тільки цю спідницю і цей светр.
— Але ж він старий. Я була майже певна, що давно дала цього светра своїй покоївці. Він сюди просто замішався. Таки його хочеш? Добре. Йди собі до Кріса та й бався з ним. А я, мабуть, трохи полежу.
Але Джуді вибрала светр не тому, що старий, а тому, що на пришитому зсередини коміра ярлику виднів напис «Мейбел Діченік». І на чеку, який вона так берегла, стояв напис:
«Оплата на замовлення Мейбел Діченік — 10 доларів».
III
Повернувшись до екскурсійного вагона й почуваючись свіжішою, Джуді сказала:
— Вілія люб’язно позичила мені цю одежу. Хто вона?
— О, вона починала сільською золотошукачкою. Щойно встигла перебратися з копальні до дешевого театрика «десять-двадцять-тридцять»[76], коли я забрав її звідти. Навіть ім’я їй змінив.
Пізньої ночі вони сиділи на оглядовій платформі. Під зірками відпливало в далину Нью-Мексико. Вранці Кріс і Джуді похапцем поснідали. Вілія не показувалась аж до самої Юми. Утрьох вони вирушили до маленького готелю, щоб дати собі лад і почекати Бенні Ґіскіґа. Він дав знати телеграмою, що зустріне їх там і завезе автомобілем до самого Голлівуду.
— Якось дуже вже багато розмаїття в цій поїздці, неквапній, з частими зупинками, — сказав Кріс Джуді. — Кожна з усіх сцен відрізняється від попередньої… З тобою було весело.
— З тобою теж.
За якусь мить їм було вже не до веселощів, коли з жіночого туалету вийшла Вілія й заскиглила:
— Я втратила блакитний мішечок. Завжди носила його на зап’ястку. Не мішечок втратила — те, що було в ньому. Мій великий камінь — єдину гарну річ, яку тільки мала! Мій блакитний діамант[77]!
— А ти добре пошукала? В усіх сумках?
— Всі мої речі в поїзді. Я певна, що камінь був у мішечку, в мене на руці.
— Може, вислизнув…
— Не могло такого статися, — заперечила Вілія. — У тому мішечку хитромудра застібка, її не так просто розімкнути й зімкнути.
— Мабуть, камінець таки у твоєму багажі.
— О ні! — З раптовою підозрою вона повернулася до Джуді. — Де він? Щоб зараз мені був ось тут!
75
Призначений для туристів вагон із великими вікнами або весь засклений.
76
…театрика «десять-двадцять-тридцять»… Ця назва пішла від ціни квитка в центах на дешеві видовища, що складалися з коротких сценічних мелодрам і — з часом — короткометражних фільмів. Імпресаріо й актор Корс Пейтон започаткував такі видовища в містечках Середнього Заходу в 1890-х роках, а незабаром він мав невелику мережу театрів у Нью-Йорку та Брукліні. Абонентам-театралам він пропонував вибирати п’єси та інші вистави на наступний сезон.
77
Мій блакитний діамант! Найвідоміший у світі блакитний діамант — це «Надія». Видобутий в Індії, належав французькій королівській родині, аж поки його не вкрали під час Французької революції. Зникнувши, цей діамант з’явився 1839 року — як власність лондонського банкіра Генрі Філіпа Гоупа. Увесь час цей коштовний камінь залишався в приватних руках і викликав зацікавлення. У пресі з’являлися повідомлення про всі нещасливі випадки, що траплялися його власникам, і цього було досить, щоб постала легенда про те, що він проклятий. Зрештою, 1958 року нью-йоркський ювелір Гаррі Вінстон подарував «Надію» Смітсонівському інституту.