Я віддав би життя за тебе (збірка)

II

Перехрещуючись, вогні міста й сяйво зірок виставляли дівчину у двоякому освітленні.

Її обличчя контрастувало з нею самою, задивленою на західні землі, і її постаттю, силуетом. Збоку воно видавалося чимось довершеним — білим, гладким і невідполірованим… як доля, трохи пошрамована недавніми війнами й стривожена давніми світлими віруваннями…

…І з нього дивилися очі — такі зелені, що видавалися світляними крем’яшками[74]; такі вже зелені, що проти них видавалася мертвотною сухувата плоть обличчя.

— Коли я зійшла з поїзда в Сент-Луїсі, інші волоцюги відібрали все, що в мене було, — сказала вона.

— Що саме?

— Гроші. — Її очі знову засяяли йому у світлі зірок. — Хто ти?

— Просто людина. Просто бродяга, як ти. Куди ти їдеш?

— Уперед. До узбережжя… Голлівуду. А ти куди?

— Туди ж. Хочеш дістати роботу в кіно?

Мармур її обличчя ожив, відсвітив зацікавленням.

— Ні, я маю намір… через цей документ… чек. — Дівчина вийняла документ і акуратно вклала його в гаманці. — Може, сам хочеш влаштуватися в кіно?

— Я вже влаштувався.

— Хочеш сказати, що ти працюєш у кіно?

— І то віддавна.

— А що ж ти тоді робиш отут, на залізниці?

— Шановна леді! Ніколи не кажу про це першому-ліпшому, але я пишу для кіношників. Хоч вір, а хоч не вір. Не для одного досі написав.

Дівчина не те що вірила чи не вірила. Її вразила сама неправдоподібність почутого.

— Ти ж волочишся… як і я.

— А чому ти волочишся?

— Є на те причина.

Кріс добув сірника з речового мішка — і водночас його вдарила під бік остання банка супу.

— Перекусиш зі мною?

— Ні, дякую. Я поїла.

Навряд. Дуже вже виснаженою вона видається…

— Поїла? — перепитав він.

— Аякже… Отже, ти письменник у Голлівуді.

Збираючи гілля, щоб розпалити багаття й підігріти останню банку супу, Кріс угледів дві шпали. Були доволі масивні, й він не бачив нічого путнього на розпал. Добре, що товарняк досі стояв. Кріс метнувся до службового вагона й застав у ньому гальмівного кондуктора.

— Який може бути розпал? — буркнув старий. — Ти ще захочеш зняти дах із моєї халупи. Хотів би я знати, що сталося з тією дівчиною. Це ж справдешня леді… Якщо це не так, тоді я не знаю, що таке леді.

— Де ви її знайшли?

— Вона прийшла на сортувальну станцію в Сент-Луїсі, не маючи ні цента. Сказала, що хтось украв її квиток. Я взяв її у вагон, хоча через те міг втратити роботу. Ти її бачив?

— Послухайте, я б хотів дістати щось на розпал.

— Можеш дістати цілу купу мороки, — непевно мовив кондуктор і знову повернувся до свого: — Де ця дівчина?.. пішла з тими зайцями?

— З нею все гаразд.

Кріс вийняв із черевика візитну картку.

— Якщо коли-небудь потрапите в Голлівуд, зайдіть до мене.

Посміявшись, стариган якусь мить помовчав.

— Хай там як, а ти наче непоганий хлопець.

Скориставшись його добрим гумором, Кріс набрав оберемок трісок.

— Не турбуйтеся про цю дівчину, — сказав він. — Не дам її скривдити.

— Та ну! — засумнівався кондуктор, уже біля дверей. — Еге ж? Вона схожа на мою дочку. Я дав їй ось тут притулок. Не сподобалася мені ця банда. Розумієш? Не схожі вони на порядних людей. Розумієш? Нині бродяги загалом виглядають не такими лихими, як вони.

— До побачення вам.

Забряжчали з’єднувальні муфти. Задумавшись, Кріс пішов туди, де залишив дівчину.

— Глянь! — вигукнула вона.

До них у темноті наближалися дев’ятнадцять ошалілих зелених очей автобуса.

— А чи не варто було б нам?.. Якщо можна…

— Можна, — запевнив Кріс. — Можу довезти тебе до Лос-Анджелеса.

Дівчина завагалася.

— Знаєш, моментами мені видається, що в тебе й справді там посада.

В автобусі вона поцікавилася:

— Звідки ти взяв гроші на все це?

Сонні пасажири посувалися, щоб дати їм місця.

— Я ж створюю кінокартину, — відповів він.

Дівчина досі не знала, вірити йому чи ні. Зрештою, в нього доволі втомлене обличчя, як на молоду людину. Мабуть, йому якийсь час довелося попрацювати.

— Що ти зараз пишеш? — запитала вона.

— Ось воно, тут. Це кінокартина, яку я виношую. Вона про волоцюг…

— І ти маєш намір продати цю ідею в Голлівуді.

— Продати?! Вже продано. Я збираю матеріал. Мене звати Кріс Купер. Я написав «Лінду Мандей».

Дівчина видавалася втомленою й збайдужілою.

— Я не дуже часто ходжу в кіно. Ти був дуже добрий до мене, — сказала вона й криво всміхнулася половиною обличчя, схожого на маленьку білу скелю.

— Хай йому чорт, ти ж красуня! — мимоволі сказав Кріс і зразу ж спитав: — Хто ти? Ти хтось…

Йому знову довелося знизити голос, бо втомлена пара перед ними заворушилася.

— Я загадкова дівчина, — відповіла вона.

— Я вже задумався, хто ти. Ти змусила мене вгадувати.

Автобус зупинився на станції в Далласі. У небі колихалася північ. Більш як половина пасажирів вийшла назовсім чи тимчасово, як-от Кріс. Залишившись на сидінні, дівчина відпочивала, й на її щоки поступово поверталося ніжне рожеве сяйво.

На телеграфній станції Кріс надіслав депешу знаменитій жінці, що їхала на захід у прекрасному обтічному вагоні.

Повернувшись до автобуса, він розбудив дівчину з напівсну й мимохідь запитав: