Я віддав би життя за тебе (збірка)
- Автор: Фицджеральд Фрэнсис Скотт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-5082-6
- Переводчик: Олег Король
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Я віддав би життя за тебе (збірка)». Краткое содержание книги:
Оповідання збірки, написані в характерній авторській манері, є тими штрихами, які зображують повну картину сміливої та безкомпромісної історії творчості Френсіса Скотта Фіцджеральда.
— Немає його в мене.
— Тоді де він? Я тебе обшукаю…
— Схаменися, Віліє, — сказав Кріс.
— А хто вона така?! Хто ця дівчина? Ми ж її не знаємо.
— Принаймні вийди до кімнати для гостей, — наполягав Кріс.
Вілія була на грані зриву.
— Хочу, щоб її обшукали.
— Не заперечую, — згодилася Джуді. — Маю тільки пальто і светр, що ви мені позичили. Я викинула стару одежу в поїзді, її не варто берегти. Не могла ж я проковтнути цей камінець.
— Ось бачиш, Крісе, вона знає. Знає, що злодії ковтають коштовні камені, які вкрали.
— Не роби з себе дурепи! — гримнув він.
У той час як телефоністка провадила обшук під пильним оком Вілії, до самих вхідних дверей готелю під’їхав Бенні Ґіскіґ, один із керівників кіностудії «Біжу пікчерз». У фойє він натрапив на Кріса.
— Дуже добре, — озвався Бенні в самовпевненій манері, яка, на Крісову думку, гармонувала з його професією й різко відрізнялася від манери тих, що творили кіно й на ділі керували ним. — Радий бачити тебе, Крісе. Мені треба побалакати з тобою, тому-то я й приїхав сюди. Я ж дуже зайнятий. А де Вілія? З нею мені тим більш треба побачитися. Маю ще справу в Голлівуді, то чи не можна було б вирушити зараз же?
— Тут трапилася невелика неприємність, — відповів Кріс. — Бенні, я знайшов для тебе дівчину. Вона з нами.
— Гаразд. Подивлюся на неї в машині. Нам треба їхати.
— У мене також є розвинутий сюжет.
— Он як. — Бенні завагався. — Крісе, мушу тобі сказати відверто: нині плани трохи інші, ніж були спочатку. Це ж такий сумний сюжет…
— Навпаки. Я побачив, що він може вийти дуже веселим.
— Можемо поговорити про це в машині. Чи так, чи сяк, а Вілія відразу ж потрапляє в постановку іншої кінокартини — ось зараз, мало не сьогодні…
І тут із номера вийшла кінозірка — засмучена мало не до сліз, розгублена, а за нею Джуді.
— Бенні! — гукнула Вілія. — Я втратила свій великий діамант. Ти його бачив.
— Так? Шкода. Він був застрахований?
— Був. Аж ніяк не на його справжню вартість. Це був рідкісний камінь.
— Мусимо вирушати. Поговоримо про нього в машині.
Вілія згодилася сісти в авто, і весь гурт рушив до узбережжя — вгору узвозом, а тоді вниз, у долину зеленого ранкового світла з рядами дерев авокадо та рядками пізнього салату-латуку.
Кріс дав Бенні виговоритися перед Вілією про невідкладність кінофільму з її участю — про справи, які навряд чи могла збагнути вибита з колії акторка.
А тоді мовив:
— Бенні, я досі вважаю, що мій сценарій кращий, ніж отой новий. Я змінив його. Бо ж багато чого дізнався, відколи почав цю подорож. Ця оповідь називається «Подорож разом». Тепер у ній ідеться не тільки про волоцюг. Це оповідь про кохання.
— Кажу тобі, що така тема дуже вже понура. Нині люди хочуть сміятися. Наприклад, у цій кінокартині для Вілії маємо…
— Виходить, я змарнував цілий місяць, поки ти змінював наміри, — нетерпляче перебив Кріс.
— А як мав із тобою зв’язатися Шулькопф? Ми ж не знали, де ти. Крім того, ти отримуєш заробітну плату, хіба ні?
— Мені подобається працювати ще за щось, окрім платні.
Бенні примирливо торкнув його за коліно.
— Облиш. Залучу тебе до роботи над кінокартиною…
— Але я хочу написати сценарій для ось цієї, задуманої, поки переповнююся нею. Від Нью-Йорка до Далласа я добирався товарняками…
— Кого це цікавить? Невже ти не волів би їхати у великому лімузині гладкою дорогою?
— Колись я теж так думав.
Бенні звернувся до Вілії, комічно вдаючи розпач:
— Віліє, Кріс гадає, що йому до вподоби їзда товарними поїздами, і …
— Вийдемо тут, Джуді. Можемо й пішки дійти, — несподівано сказав Кріс і звернувся до Бенні: — Все одно минулого тижня закінчився термін чинності нашого контракту.
— Але ми мали намір продовжити термін…
— Гадаю, що зможу продати цю роботу деінде. Задум кінокартини про бродяг був мій, так що, сподіваюся, право на нього повернеться до мене.
— Звичайно, звичайно ж. Ми не потребуємо його. Але, Крісе, скажу тобі…
Здавалось, він тільки-но усвідомив, що втрачає одного з найкращих співробітників, який ніколи не відчував браку вигідних пропозицій і далеко пішов би в кіногалузі.
Але Кріс був непохитний.
— Ходімо, Джуді. Зупиніться тут, водію.
Поглинута своєю згубою, забувши про все інше, Вілія гукнула:
— Крісе! Якщо щось дізнаєшся про мій діамант… якщо ця дівчина…
— У неї нема твого камінця. Ти це знаєш. Може, я його маю.
— Не маєш.
— Еге ж, не маю. До побачення, Віліє. До побачення, Бенні. Зайду до тебе коли-небудь. Побачимося, коли прогримить твоя комедія. Скажу тобі про це.
За кілька хвилин автомобіль став далекою крапкою на шосе.
Кріс і Джуді сиділи край дороги.
— Ну й добре.
— Ну й добре.
— Гадаю, знову доведеться стоптувати підметки й ловити попутні машини.
— Я теж так гадаю.
Кріс подивився на ніжно-білі трояндові пелюстки її щік і мідяно-зелені очі — зеленіші, ніж зеленкувато-буре листя навкруги.
— Маєш той діамант? — запитав він ні з того ні з сього.
— Не маю.
— Брешеш.
— Гаразд. І маю, і не маю, — відказала Джуді.
— Що ти з ним зробила?
— Ой, тут так гарно! Не будем зараз про нього говорити.
— Не будем зараз про нього говорити! — повторив Кріс, здивований її легковажністю. — Кажеш так, ніби це якась дрібничка! Поверну цей камінь Вілії. Я відповідаю. Зрештою, це ж я познайомив вас обох.
— У цьому я ніяк не зможу тобі допомогти, — доволі холодно сказала вона. — Нема в мене цього камінця.
— Куди ти його поділа? Віддала спільникові?
— Вважаєш, що я злочинниця? А ще я, звісно, мала б бути неперевершена інтриганка. Щоб увійти в знайомство з тобою й усіма іншими.
— Якщо ти така і є, то відтепер уже не будеш. Вілія неодмінно дістане свій діамант.
— Так сталося, що він мій.
— Тобто тепер це твоя власність, а закон завжди на боці власника… Що ж…
— Я не те маю на увазі, — перебила вона, плачучи спересердя. — Камінь належить моїй матері й мені. Ет, розповім тобі всю історію, хоча я й приберігала цю розповідь на потім. Мій батько володів Наяскською лінією сполучення[78], а у свої вісімдесят шість років так підупав, що ми не дозволяли йому без супроводу лікаря та медсестри випливати до його контори на західному узбережжі. Якось увечері він утік з-під нагляду й дав діамант вартістю вісімдесят тисяч доларів якійсь дівчині в нічному клубі. Ще й признався в тому медсестрі, бо гадав, що повівся весело й розважливо. Ми дізналися ціну цього діаманта, бо знайшли квитанцію нью-йоркського торговця про прийняття. Батько помер, так і не вибравшись до Нью-Йорка, й не залишив нам нічого, крім боргів. У нього була стареча недоумкуватість, розумієш? Його доводилося тримати вдома…
— А звідки ти знаєш, що це той самий діамант, який має Вілія? — перервав оповідь Кріс.
— Я не дізнавалася. Поїхала на Захід, щоб розшукати дівчину на ім’я Мейбел Діченік. Ми знайшли чек на десять доларів на батьковому банківському балансі. І батькова секретарка сказала, що містер Даунз ніколи не підписував чеків, крім як тої ночі, коли втік із корабля.
— І все-таки ти не була певна… — Кріс поміркував. — Коли побачила цей діамант… Мабуть, такі не часто трапляються.
— Не часто! Отакенного розміру? У ювелірському рахунку-фактурі описано його з усім родоводом, як породистого пса. Ми гадали, що знайдемо цей камінь у батьковому сейфі.
— Ти, мабуть, хочеш подати до суду й постаратися відсудити діамант у тої дівчини, — припустив Кріс.
— Спершу хотіла, та коли натрапила на ось таку тверду натуру, як Вілія, тобто Мейбел, то втямила, що вона боротиметься до останку за цей камінь. І до того ж у нас нема грошей на тяжбу. А коли минулої ночі трапилася нагода… я подумала: якби вдалося запопасти цей діамант…
78
…Мій батько володів Наяскською лінією сполучення… Для порівняння, у шостому розділі «Великого Ґетсбі» описано історію Дана Коуді й Елли Кей: «Операції з монтанською міддю, що принесли йому кілька мільйонів, не позначилися на його фізичному стані, але вкрай розладнали його психіку, і чимало жінок, відчувши це, намагалися розлучити його з його грошима. Бульварна преса 1902 року охоче смакувала плітки про ті підступи, за допомогою яких журналістка Елла Кей грала роль мадам де Ментенон[266] при підупалому духом багатієві, поки він не втік од неї на своїй яхті».