Без крові. Така історія

Широким, навіть урочистим жестом він обвів усю смердючу і темну споруду. А потім дуже повільно продекламував:

— Гараж Ліберо Паррі.

Ліберо Паррі — так його звали. «Гараж» — французьке слово, якого Ультімо ще ніколи не чув. Спочатку він гадав, що воно має означати щось на кшталт «розведення худоби» чи «молочна ферма». Проте йому було невтямки, що ж то була за новина.

— Ремонтуватимемо автомобілі, — урочисто пояснив батько.

Власне, оце була і вся новина.

— Та ж тих автомобілів ще не існує, — зазначила мати якось увечері, лежачи в ліжку в темній кімнаті, коли все ж таки їй відкрили таємницю.

— Це лише питання часу. З’являться, — відповів їй Ліберо Паррі, її чоловік, засовуючи руку жінці під нічну сорочку.

— Але ж дитина…

— З ним проблем не буде, і йому роботи стане, навчиться.

— Поряд дитина, прибери руку.

— А-а-а, — мовив Ліберо, згадавши, що, задля економії на опаленні, вони ще з зими всі разом сплять у одній кімнаті.

Вони ще трішечки так спокійненько полежали у безсловесній тиші, аж ось чоловік знову завів:

— Я про все поговорив з Ультімо, він згоден.

— З Ультімо?

— Так.

— Ультімо — ще дитина, має сім років, двадцять один кілограм і астму.

— Яке це має значення, він же незвичайна дитина.

Так, у родині дійсно ходила думка, що Ультімо — особлива дитина. Через його хворобливість і через купу інших речей, які важко пояснити.

— Хіба ти не міг поговорити хоч би з Таріном?

— Він би не зрозумів. Він такий самий, як і інші, лише земля в макітрі, земля і худоба, він би поставився до мене, як до божевільного.

— І, ймовірно, не помилився б.

— Ні, помилився б.

— Як можна таке казати?

— Він з Треццато.

У тих краях це було неспростовним аргументом.

— Тоді поговорив би зі священиком.

Якщо Ліберо Паррі і не був атеїстом і соціалістом, то це тільки через те, що йому не ставало часу. Якби він виділив трохи часу і просвітився, то неодмінно б ним став. А тим часом, люто ненавидів попів.

— Що ще порадиш? — спитав.

— Та я пожартувала.

— Ні, не пожартувала.

— Присягаюсь, що пожартувала, — відповіла вона і запустила руку в чоловікові штани. Вона це полюбляла.

— Малий, — бурмотів Ліберо.

— Він вдасть, що нічого не чує.

Її звали Флоренс. Батько у неї був французом і роками подорожував Італією, продаючи жіночі черевички власного винаходу. То були цілком звичайні черевички, але за потреби до них можна було приробити підбори. Завдяки надзвичайно зручній системі петельок на черевичках, підбори можна було знімати і чіпляти знову. Перевага була в тому, що, придбавши одну пару черевичків, ви отримували дві — одні для роботи, а інші — для свят. А от вад, на думку автора, не було жодних. Якось він приїхав до Флоренції, та там і лишився, неначе причарований. Тому першій своїй дочці він дав саме це ім’я. Одначе у Римі він теж добряче розважився, тому сина, що народився за рік по тому, він назвав Ромео. Потім він узяв за основу шекспірівські імена, тому відтоді і надалі всіх називали Джульєтами чи Річардами чи якимись подібними йменнями. Треба ж розуміти, як люди обирають імена. Смерть і похрещення іменем — то, напевно, найщиріші речі за життя.