Пригода опівночі. Однієї дощової осені
- Автор: Гуляшки Андрей
- Серия: Абакум Захов #2
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: О. Д. Кетков
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Пригода опівночі. Однієї дощової осені». Краткое содержание книги:
Події цієї гостросюжетної пригодницької книги розгортаються в прикордонних районах народної Болгарії, куди імперіалістичні розвідки засилають своїх агентів, намагаючись перешкодити соціалістичному будівництву, підірвати економіку нової Болгарії.
Проте органи Державної безпеки вчасно знешкоджують підступні плани іноземних агентів.
Головний герой твору — вольовий, досвідчений, талановитий контррозвідник Абакум Захов. Мужньо і невтомно бореться він з прихованими ворогами, вміло викриваючи їх.
Книга пройнята ідеєю безмежної відданості батьківщині і народу.
У Радянському Союзі видається вперше.
— Як провадитимуться заняття? — спитав я приглушеним голосом, бо горло в мене почало пересихати.
— Заняття? — Лікар знову розвів руками. — Я дам тобі адресу нашого складу. Там є один чудовий хлопець. Він усе знає.
— Тільки це?
— Ще є час, Анастасію! — засміявся лікар — Чого поспішаєш? Тихше їдеш — далі будеш! Я мотоцикліст і знаю це з власного досвіду. Ти вмієш їздити на мотоциклі?
Я заперечливо похитав головою.
— Рибалка?
— Ні.
— А любиш дивитися, як інші ловлять рибу?
Я збрехав, що люблю.
— Ну, тоді ми будемо добрими друзями, — сказав лікар, потираючи руки. — Посаджу тебе на заднє сидіння і повезу з собою. А коли повернешся в Триград, запросиш мене в гості. Гаразд?
— Мені буде дуже приємно, — відповів я.
— А багато форелі водиться у ваших річках?
Я розповів, що в наших річках повно форелі. Навіть додав, що є одна людина, на ім'я Ракіп Колібаров, яка щодня ловить по кілька кілограмів риби.
— Ракіп Колібаров, — повторив замислено лікар.
Потім він покліпав очима, ніби намагаючись щось пригадати. А я подумав: чому ім'я Ракіпа Колібарова примушує людей замовкати?
Лікар розпростав плечі і подивився на свій годинник. Було близько п'ятої.
— Анастасію, — сказав він, — піди в сусідню кімнату до товаришки Ірини Теофілової. Попроси її пояснити тобі дещо, а після роботи я по тебе зайду. Гаразд?
— Звичайно! — сказав я. І захоплено додав: — Неодмінно чекатиму вас.
У сусідній кімнаті стояло два письмових столи. За кожним сиділа молода жінка. Коли я зайшов і зупинився біля дверей, вони одночасно підвели голови і зацікавлено глянули на мене.
Хтозна-чому, можливо тому, що була спека, я стояв біля дверей і мовчав. Дивився на ту жінку, що сиділа ліворуч, і не міг відвести очей од її обличчя. Що це було за обличчя! Мені здавалося, ніби я дуже добре знаю його і разом з тим розумів, що воно вперше промайнуло перед моїм поглядом, як малюнок з ілюстрованої книги. Ах, так! Коли б не спека, я, звичайно, одразу догадався б. Це обличчя було схоже на портрет епохи Ренесансу: пишне чорне волосся, чорні брови і вигнуті вії мадонни з великими світлими, як південне небо над Видлою, очима. Тільки південне небо над Видлою — прозоро-синє, а ці сині очі мали мармуровий блиск — сяяли, мов флюорит, але були непроникні.
Жінка ворухнула плечима і повільно підвелася з стільця. Тепер я бачив усю її постать. На зріст вона була височенька. В неї були округлі плечі і високі груди. Все в ній ніби випромінювало зрілу принаду, раннє літо жіночої краси.
— Що вас цікавить? — спитала вона і спокійно зміряла мене очима з голови до ніг.
— Мені потрібна товаришка Ірина Теофілова, — пояснив я і кашлянув, бо мені дуже хотілось пити.
Жінка кивнула головою, але я не зрозумів, що вона хоче цим сказати, і тому залишився біля дверей.
Тоді з-за стола, який стояв праворуч, підвелася друга жінка. Така ж на зріст, як і перша. Повинен признатися, що й вона справила на мене дуже приємне враження. Тільки волосся в цієї жінки було каштанове і виглядала вона худішою. В її карих очах не було нічого незвичайного, але мені здалося, що вони дивляться надто сміливо і навіть задирливо. На відміну од першої жінки, руки цієї було більш оголено, а виріз плаття, яке утворювало красиву складку на грудях, зроблено глибший.
— Ви, товаришу, приїхали з периферії? — спитала вона, хтозна-чого мацаючи рукою брошку на грудях. Блискучу прикрасу було приколото саме там, де на платті лягала красива складка.
— Так, я приїхав з периферії, — відповів я. — З Триграда. — І в свою чергу спитав: — А як ви про це догадались?
Такою була моя перша зустріч з персоналом лікаря Петра Тошкова. І Теофілова, і Чавова люб'язно почастували мене водою і розповіли чимало цікавого. Але більше говорила Христина Чавова. Вона сказала, що в мене гарний смуглявий колір обличчя і що синій галстук дуже пасує до моїх голубих очей. На цьому місці нашої розмови Ірина Теофілова всміхнулась підкреслено поблажливою усмішкою. Очевидно, у Теофілової суворіша вдача. Та я більше розмовляв з друкаркою. Вона розповіла мені, що їхня профорганізація розвиває активну діяльність, внаслідок чого для службовців Центру влаштовано зручну душову, яка міститься на горищі.