Пригода опівночі. Однієї дощової осені
- Автор: Гуляшки Андрей
- Серия: Абакум Захов #2
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: О. Д. Кетков
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Пригода опівночі. Однієї дощової осені». Краткое содержание книги:
Події цієї гостросюжетної пригодницької книги розгортаються в прикордонних районах народної Болгарії, куди імперіалістичні розвідки засилають своїх агентів, намагаючись перешкодити соціалістичному будівництву, підірвати економіку нової Болгарії.
Проте органи Державної безпеки вчасно знешкоджують підступні плани іноземних агентів.
Головний герой твору — вольовий, досвідчений, талановитий контррозвідник Абакум Захов. Мужньо і невтомно бореться він з прихованими ворогами, вміло викриваючи їх.
Книга пройнята ідеєю безмежної відданості батьківщині і народу.
У Радянському Союзі видається вперше.
— Страшенно!
— І я. А якому вину віддаєш перевагу: білому чи червоному?
— Червоному.
Від такої надзвичайної однодушності лікар розчулився.
— Як же це я не знав тебе досі! — вигукнув він, украй зворушений. — Я все життя шукав такого побратима, як ти. Браво! — Він замовк на мить. — А тепер подивимось на другий бік медалі — духовний. Я, наприклад, борюся з дечим. А ти?
— Я теж.
— Мої вороги — бацили. А у тебе є вороги?
— Я археолог. Мій ворог — час.
— Дай руку! Так, — він знову замовк. — А які жінки тобі подобаються найбільше?
— Чорняві.
— Ух, хай йому грець! Мені теж.
— А чому «хай йому грець»?
— Моя — чорнява. Я вирішив одружитися. Справжня брюнетка.
— Чудово!
— Зовсім не чудово! Ти молодший і відіб'єш її у мене!
— Ні. — Абакум подав йому руку. — Слово честі. Я вмію додержувати слова.
Вони потиснули один одному руки, і в обох хруснули суглоби.
Я глянув на Абакума. На його губах, як завжди, була добродушно-поблажлива усмішка, а очі дивились холодно. «Грає», — подумав я, і мені чомусь стало боляче за лікаря. Цей добряк щиро хвилювався, а Абакум тільки удавав, що гарячиться, а насправді розважався і промацував співрозмовника.
Після задушевної розмови лікар відійшов трохи далі, щоб закинути вудочку в тихшому місці. Він, мабуть, «потерпав» від бажання наловити якнайбільше коропів і добре пригостити свого нового приятеля й «побратима». Абакум підсів до мене, помовчав трохи, потім ліг на бік і одразу ж заснув.
На водоймище повільно спадали сутінки. Вітер став дужчий. Вода потемніла. Протилежний берег розтанув і зник у вечірній млі.
Лікар повернувся в поганому настрої. Він ішов безшумно, по траві, але Абакум неначе почув його кроки у сні. Він підвівся, всміхнувся і похитав головою.
— Не клює! — зітхнув лікар.
— Нічого, — сказав Абакум, — купимо риби в ресторані.
Він «осідлав» машину. Тепер лікар опинився в колясці, йому було там тісно, довелося трохи зіщулитись. Я знову зайняв своє місце. Знав, що Абакум шалено гнатиме машину, але не боявся. Почував себе зручно і надійно, як на стільці в своєму лікарському кабінеті.
Було близько дев'ятої години, коли ми доїхали до житлового масиву. Звернули на центральну вулицю, потім знову повернули, і лікар показав на третій будинок ліворуч.
— Друзі, — промовив він і глянув на нас з переможною усмішкою, — ви бачите ті вікна на першому поверсі, обклеєні зсередини газетами? Там живе лікар Петр Тошков. Пропоную вам зайти до нього в гості. Уперед, товариші!
Горішні поверхи будинку ще не були готові, тому нам довелося перестрибувати через купи піску і щебеню, поки ми добралися до дверей. Лікар відімкнув їх і люб'язно пропустив нас уперед.
Центральну частину квартири займав великий вестибюль, у якому пахло вапном і цементом. Тут стояли тільки круглий стіл, покритий старими, пожовклими газетами, і кілька стільців. Лікарів кабінет скидався і на похідний аптечний склад, і на занедбану лабораторію. Серед коробочок, баночок і сотень склянок з ліками та хімікаліями виблискували реторти й колби, лежали вкриті порохом пробірки й спиртівки, причому все це було так розкидано і нагромаджено, що коли б хтось випадково залишив тут кашкета, то, мабуть, не одразу знайшов би його.
— Анастасію, — промовив лікар, і очі його заблищали від задоволення й гордощів, — як тобі подобається це святилище ветеринарної думки?
— О, — відповів я і почав з цікавістю оглядати стелю.
— Не поспішай! — поплескав мене по плечу лікар. — У цьому храмі є всього потроху. І все це я сам виготовляю, а деякі речі просто винаходжу. Оце і буде твоя школа!
І тому що я мовчав, лікар визнав за потрібне додати:
— Я, голубе, крім медицини, вивчаю ще й біохімію, а тому трохи розуміюсь на ліках і настойках. Отже, держись мене і не бійся!
Після «святилища» ми оглянули інші приміщення. У відпочивальні стояло тільки двоспальне ліжко, досить невміло застелене кількома ковдрами солдатського типу. У свіжопофарбовані стіни було забито цвяхи і костилі. Такого варварства вже давно не знають ні в Триграді, ні навіть у будиночку діда Реджепа. На цвяхах і костилях висів як попало одяг нашого біохіміка.
Кухня своїм безладдям нагадувала кабінет. Тільки тут посуд створював хаос: доводилося бути дуже обережним, щоб не стати в якусь каструлю або не зачепити випадково задимлену сковорідку.
— Лікарю, — спитав його Абакум, — наскільки я зрозумів, ти — холостяк. На біса тобі всі ці атрибути?
Мені здалося, що лікар зніяковів: він втупив очі собі під ноги, ніби шукав там відповіді на Абакумове запитання.