Пригода опівночі. Однієї дощової осені
- Автор: Гуляшки Андрей
- Серия: Абакум Захов #2
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: О. Д. Кетков
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Пригода опівночі. Однієї дощової осені». Краткое содержание книги:
Події цієї гостросюжетної пригодницької книги розгортаються в прикордонних районах народної Болгарії, куди імперіалістичні розвідки засилають своїх агентів, намагаючись перешкодити соціалістичному будівництву, підірвати економіку нової Болгарії.
Проте органи Державної безпеки вчасно знешкоджують підступні плани іноземних агентів.
Головний герой твору — вольовий, досвідчений, талановитий контррозвідник Абакум Захов. Мужньо і невтомно бореться він з прихованими ворогами, вміло викриваючи їх.
Книга пройнята ідеєю безмежної відданості батьківщині і народу.
У Радянському Союзі видається вперше.
Я відчув, як у мене потеплішали щоки, хоч запитання дівчини було зовсім звичайне: що ж тут особливого — прогулянка на луку? Я тільки кивнув головою.
Потім пішов на стайню, де стояв скакун діда Реджепа. Узяв відро й щітку і заходився чистити його так старанно, немов готував для показу на республіканській виставці.
Я не помічав, як минають години. А коли сонце наблизилось до зеніту, почав збирати свої речі. А втім, у мене була тільки ветеринарна сумка і похідний речовий мішок. Я вийшов з села, але не звернув на луку, а попрямував по дорозі, яка вела в Триград.
Було душно. Дзижчали дикі бджоли. Пахло розігрітою травою і квітучою бузиною. Я йшов, постукуючи палицею по дорозі, милувався блакитною далиною, і на душі в мене було так легко й весело, що я навіть почав насвистувати…
Одного вечора, повернувшись додому, я застав на подвір'ї дядька Стефана, свого хазяїна, з якимсь чоловіком. Дядько Стефан сидів на колоді і стругав ножем палицю, а незнайомий стояв біля нього, посмоктуючи коротку глиняну люльку і випускаючи з рота густі клуби їдкого диму. Це був високий, сутулуватий і худий, мов жердина, чоловік. Обличчя його заросло, а довгі пожовклі вуса звисали донизу. Одягнутий він був у стареньку, залатану куртку і шаровари з домотканого сукна, які оперізував широкий червоний пояс. Голову прикривав клапоть полотна.
Коли я ввійшов, чоловік втупився в мене великими темними очима, потім похитав головою. Вуса його заворушилися, і він усміхнувся мені трохи грубувато, але добродушно.
— Цей, чи що, хлопець у вас ветеринаром? — спитав він.
Дядько Стефан мовчки кивнув головою.
— Я думав, що в нього борода до пояса, а він такий тендітний і біленький, неначе дівчина! — засміявся чоловік і досить безцеремонно зацмокав язиком.
Потім він почухав зарослу волоссям шию, підняв з землі плетений кошик і, розгорнувши листя, попросив мене глянути всередину. Насподі блищало кілька великих форелей.
— Це ветеринарові, — сказав чоловік і прихильно поплескав мене по плечу.
Я вийняв гроші і спитав, скільки треба платити. Але незнайомець зневажливо махнув рукою:
— Іншим разом!
Поворушив вусами й пішов.
— Хто цей дивак? — спитав я в дядька Стефана.
Дядько Стефан сховав ніж, а палицю, яку стругав, відкинув набік. Помовчав, немов не знаючи, що мені відповісти.
— Цього чоловіка звуть Ракіп Колібаров, — сказав, нарешті, дядько Стефан і нахмурився. — Живе він на краю села, біля дороги, що веде у село Кестен. Але ти краще з ним не зв'язуйся. От і все.
Минув тиждень, другий. Ракіп часто приносив мені рибу, але брав за неї дуже дешево — аби не образити мене. Він справді був диваком! Проте кращого рибалки не було в усьому Триградському районі.
В останній день червня я одержав рекомендованого листа на офіціальному бланку з службовою печаткою. Мене на два місяці відряджали в Софію. Я повинен був прослухати цикл лекцій про останні новини у ветеринарній науці і ознайомитися з різними видами нових ліків. Яка нудота! Я дуже засумував. Я саме збирався побувати у Видлі — відчував, що там потребують моєї допомоги. Крім того, мене спокушала приємна прогулянка по чудових видловських луках. Відверто кажучи, цей лист на бланку з печаткою дуже засмутив мене. Тільки одно втішало — в Софії я побачуся з Абакумом.
Я найняв номер у готелі «Болгарія». Інший ветеринарний лікар зупинився б, напевно, у скромнішому готелі. Але я вирішив поселитися неодмінно в «Болгарії». Не біда, що моїх добових вистачить тільки на те, щоб оплатити номер. До дідька гроші. їх у мене вдосталь: У Триграді, навіть якби я хотів, їх ніде витрачати…
Потім я пішов до Абакума.
Признаюсь, серце моє забилося дужче, коли постукав у двері. На мене погано впливала холодна тиша музейного світу.
Абакум подивився на мене неуважно, байдуже, і я спочатку дуже зніяковів. Хотілося повернути назад і тікати світ за очі. Але це тривало лише якусь мить.
— Дивись ти, Анастасій! — тихо промовив Абакум.
Він потяг мене на середину майстерні, поклав руки на плечі, і очі в нього спалахнули, немов засвітились невидимі вогники.
— Анастасій! — повторив він тихо.
Абакум притиснув мене до своїх грудей, а його важка рука поплескувала мене по спині. Потім він подав мені стілець, а сам сів на табуретку, тепло всміхаючись..
Лише рік ми не бачились, а мені здалося, що Абакум постарів і схуд. Від його обличчя віяло тепер легкою, але постійною втомою. І все-таки воно лишалось таким самим мужнім, з суворими складками в куточках губ і пронизливим поглядом.