Пригода опівночі. Однієї дощової осені

Я часто блукав по луках, щоб дослідити пасовища і вивчити умови табірного утримання кооперативних корів. Це також входило в мої обов'язки. Таким чином ми часто зустрічалися з Фатме і багато розмовляли.

Правда, дівчина більше сміялась, ганялася за коровами, коли треба й не треба, і пурхала навколо мене мов ластівка. Якби не усвідомлення, що я все-таки ветеринарний лікар і через це повинен поводитись поважно, то, звичайно, я бігав би за нею, і це було б нам обом дуже приємно.

Одного разу пополудні я попрямував угору за течією видловської річки, яка, вирвавшись з глибокої улоговини, зарослої папороттю, дзюркотіла по луці, де паслись кооперативні корови. Фатме пішла кудись, а коло корів залишився кирпатий хлопчак.

Було душно. В розжареному повітрі дзижчали дикі бджоли, пурхали метелики. А в тихому видолинку віяло прохолодою, пахло деревієм і полином. Навколо не було ні душі. Тиха річечка щось шепотіла, і тільки шурхотіння камінців під моїми ногами порушувало сонну тишу.

Не пройшов я і десяти кроків, як відчув, що мені перехопило подих. Я не міг ворухнути ні рукою, ні ногою. Саме тоді, коли я звернув ліворуч від заростей папороті, не більш як за десять метрів, перед моїми очима постало дивне видовище. Я заціпенів, не знаючи, що робити. У невеличкій водоймі стояла Фатме і, зачерпуючи пригорщами воду, плескала собі на груди, мружачись від задоволення. На березі, недбало кинуте на каміння, лежало її вбрання.

Не можу сказати, скільки я так стояв — мить чи годину. Але, здається, не більше миті. Фатме помітила мене і збентежилась так само, як і я. Проте дівчина опам'яталась значно швидше, ніж я. Вона приклала мокрий вказівний палець до губ, а другою рукою енергійно замахала. Я не зрозумів, що вона хотіла сказати цим жестом, бо він здався мені дуже невиразним. Я витлумачив його по-своєму: повернувшись, побіг назад, неначе за мною гнався, клацаючи зубами, вовк-самітник. Я почув себе дуже винним перед Фатме.

Уночі я погано спав. Сон тікав сперед моїх очей. Якесь біле марево стояло переді мною. Я вертівся на дощаній лаві, солома шаруділа, а сон мене не брав.

На світанку, почувши, як босі ноги Фатме тупають по долівці, одразу ж бадьоро схопився. Нашвидку одягся і вийшов надвір, щоб помилуватися ясним сонячним сходом. Фатме привітно всміхнулась і кивнула головою на порожні відра. Я схопив їх, побіг до колодязя і, витягаючи воду, знову облив собі ноги до кісточок. А дівчина, дивлячись на мене, весело сміялась, і два разки намиста ходили ходором у неї на грудях. Який гарний був цей рожевий ранок!

Коли настав час гнати корів на пасовище, Фатме байдуже кинула мені через плече:

— Прийдеш опівдні на луку?