Пригода опівночі. Однієї дощової осені
- Автор: Гуляшки Андрей
- Серия: Абакум Захов #2
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: О. Д. Кетков
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Пригода опівночі. Однієї дощової осені». Краткое содержание книги:
Події цієї гостросюжетної пригодницької книги розгортаються в прикордонних районах народної Болгарії, куди імперіалістичні розвідки засилають своїх агентів, намагаючись перешкодити соціалістичному будівництву, підірвати економіку нової Болгарії.
Проте органи Державної безпеки вчасно знешкоджують підступні плани іноземних агентів.
Головний герой твору — вольовий, досвідчений, талановитий контррозвідник Абакум Захов. Мужньо і невтомно бореться він з прихованими ворогами, вміло викриваючи їх.
Книга пройнята ідеєю безмежної відданості батьківщині і народу.
У Радянському Союзі видається вперше.
— Ви теж можете користуватися нею, оскільки вас відряджено в наш відділ, — запропонувала мені Чавова. — Хочете, я покажу вам, де вона?
Тут Ірина Теофілова знову всміхнулась.
У цю мить в кімнату ввійшов лікар Петр Тошков. Сорочка на ньому тепер була застебнута. Під білим піджаком виднівся товстий шерстяний пуловер. Це мене страшенно здивувало.
— Анастасію, — сказав мені лікар, — робота закінчилась. Треба йти.
Я ввічливо попрощався з Чавовою, а Ірині холодно кивнув головою. Лікар Петр Тошков зробив навпаки: він зневажливо кивнув Чавовій, а Іринину руку, як мені здалося, затримав у своїй лапі.
Ще кілька сторінок, і я поступлюсь місцем Абакумові, який доведе цю розповідь до кінця.
Коли ми вийшли на вулицю, лікар попросив мене трохи почекати, а сам шмигнув на подвір'я будинку. Я залишився один і, хоч стояв біля центрального входу в установу, почував себе досить пригнічено. Я думав: коли б зараз вийшла друкарка Чавова і сказала мені: «Товаришу Буков, чи не хочете прогулятися зі мною?» або «Чи не проведете мене додому?», — я неодмінно погодився б. Кінець кінцем, треба ж якось згаяти час. Поки я так думав, Чавова справді вийшла. Вона весело розмовляла з якимсь хлопцем і не помітила мене.
Проводжаючи її поглядом, я раптом почув страшенну тріскотняву. До під'їзду з гуркотом під'їхав на червоному гримкому мотоциклі лікар. Він владно махнув мені рукою.
— Сідай ззаду! — гукнув крізь шум мотора. — Я повезу тебе на водоймище Іскир.
Чавова так і не помітила мене. Отже, я був вільний і міг іти, куди заманеться. Але в цю мить згадав про Абакума.
— Товаришу Тошков, — сказав я, — у мене є приятель, археолог, я обіцяв…
— Візьмемо і його, сідай! — гаркнув лікар і притупнув ногою по бруківці. — Велике діло! Де він, твій приятель?
Я пояснив йому. Але машина помчала зовсім у протилежному напрямі. Я не знав, куди ми їдемо і де посадимо Абакума: в цьому мотоциклі, як і в усіх, було тільки одне додаткове сидіння.
Та згодом з'ясувалось, що я турбувався даремно. Хвилини через дві ми підкотили до гаража — дощаного сарайчика в дворі чотириповерхової будівлі. Лікар витяг звідти саме те, що нам було потрібно — коляску і доніс її до мотоцикла так легко, як я, наприклад, ношу свій лікарський чемоданчик.
Ми помчали до музею.
Абакум, якого мало що могло здивувати, цього разу був дуже збентежений.
— Ти археолог? — Лікар потис йому руку. — Браво! А я Петр Тошков, начальник цього хлопця. Сідай у коляску, повеземо тебе на водоймище ловити рибу.
Абакум знизав плечима, потім доторкнувся до задньої кишені штанів, але, будучи людиною дії, не довго вагався і сів у коляску.
Виїхавши на шосе, лікар газонув. Вітер засвистів у вухах, і весь світ стрімголов понісся нам назустріч. Я уткнувся носом у широку спину Тошкова і заплющив очі.
Через півгодини ми приїхали на водоймище. Коли я зійшов з мотоцикла, мені здалося, що земля хитається під ногами: лікар гнав із швидкістю понад сто кілометрів на годину. Але Абакум, розпроставши плечі, позіхнув і байдуже зауважив:
— Повільно їхали. Відверто кажучи, навіть набридло.
Лікар почухав потилицю.
— Я міг би й швидше, але боявся за хлопця. Ще випаде. А тоді що?
— Тоді Фатме з Видли дуже горювала б, — підморгнув мені Абакум.
Я мало не впав від подиву.
— Яка Фатме? — спитав я.
— А та, з двома разками намиста! Хіба забув?
Я ліг горілиць на траву. Шумів легкий вітрець. Високо в небі пливли маленькі сріблясті хмаринки з кучерявими крильцями. Я згадав, що поети порівнюють ці хмаринки з парусними човниками. Пливуть собі парусні човники по небесному океану. І ця подорож здається знизу дуже красивою. Потім я повернувся обличчям до води, кинув погляд на далекі сині береги і довго милувався чудовим краєвидом.
А тим часом між моїм приятелем і лікарем Петром Тошковим точилася жвава розмова. Виявилося, що з обох у них мотоциклетна манія: обидва поважають одну й ту саму фабричну марку, люблять розвивати граничну швидкість. Під час цієї жвавої розмови лікар кілька разів плескав Абакума по плечу, а Абакум кілька разів пригощав його цигарками. Потім з'ясувалося, що обидва курять той самий сорт тютюну і їх однаково мучить кашель.
— Ну, а гіркий стручковий перець любиш? — спитав лікар Абакума.
— Дуже!
— І я. А смажену рибу?