Мистецтво кохання

667] Гей, та чи я одурів? Йти на ворога — груди на розхрист — 668]     Ще й видавати себе… так от, своїм язиком! 669] Пташка ж не вчить птахолова, де її краще впіймати, 670]     Лютих собак на свій слід не випроваджує лань. 671] Хай там однак! Аби користь була. їй служитиму вірно, 672]     Хоч би лемноським жінкам меч проти себе ж давав! 673] Спершу старайтесь, щоб ми похвалялися: "От як нас люблять!" 674]     Легко ж повірити в те, що кожен день на умі. 675] Прийде юнак — обігрій його поглядом, потім, зітхнувши 676]     Глибоко, ти запитай, що ж він так пізно прийшов. 677] Далі — на сльози пора й нарікання (мовляв, маєш іншу), 678]     Далі вже — кішкою ти кинься йому до лиця. 679] Це — переконливо. Тут він, розм'якнувши, сам пролепече: 680]     "Он воно що! Ти дивись… Гине без мене, либонь!" 681] Надто, коли чепурун він, коли, позираючи в люстро, 682]     Певен, що кожну з богинь зачарувати б зумів. 683] Хто б ти, однак, не була, в обуренні міри дотримуй, 684]     Вчувши про іншу якусь, розуму все ж не втрачай 685] І не спіши в те повірити: приклад печальний Прокріди 686]     Вчить нас, що поспіхом тут тільки нашкодиш собі. 687] Біля барвистих горбів, де Гімет рясніє квітками, 688]     В'ється священний струмок, обіч — м'яка мурава. 689] Близько гайок, а між трав — деревця розрослися суничн', 690]     Лавр, темний мирт, розмарин пахощі сіють довкіл. 691] Бук густолистий, крихкий тамариск, густа конюшина, 692]     Сосна, красуня гінка, — все в тій місцині росте. 693] То під Зефіром легким, то під леготом іншим цілющим 694]     Скільки—то різних листків, трав усіляких тремтить! 695] Мило Кефалові тут. Гончаків і прислугу лишивши, 696]     Втомлений, біля струмка він присідав на траву. 697] 'Ти, що жагу втихомирюєш, — так він співав, — охолодо, 698]     Знову до мене прийди, ніжно торкнися грудей!" 699] Хтось це підслухав — і ну до Прокріди; вона кожне слово 700]     (Видно, чекала біди) ловить вже вухом чутким. 701] Тільки—но вчула те, як здалось їй, суперниці ймення — 702]     Впала відразу, німа: біль їй дар мови одняв. 703] Зблідла, як бліднуть листки виноградні на першім морозі 704]     В пору, коли на лозі вже виногрона нема, 705] Наче те яблуко, що, наливаючись, вітку вгинає, 706]     Незарум'янене ще, наче незрілий кизил. 707] Щойно до тями прийшла — розриває на грудях одежу, 708]     Дряпає лиця собі, хоч і невинні вони. 709] Мить — по вулиці вже, розкуйовджена, простоволоса, 710]     Мчить, наче та, що їй Вакх тирсом затьмарює глузд. 711] Лиш до злощасного місця підбігла, в долині лишила 712]     Служок і в гай увійшла — тихо, але без вагань. 713] Що тоді думала ти, коли так нерозумно ховалась? 714]     Що за вогонь так палив серце, Прокрідо, твоє? 715] Певно, чекала: "Ось—ось тут появиться та Охолода — 716]     І перед зором моїм власна постане ганьба". 717] То тебе сором діймав (підглядати — не дуже то гарно!), 718]     То ти хвалила себе — сумнів з любов'ю змагавсь. 719] Місце, ім'я, той шептун — усе мов кричало їй: "Зрада!" 720]     Ще ж ми, чого боїмось, поспіхом віримо в те. 721] Тут іще вгледіла слід на траві, наче тілом прим'ятій, — 722]     Серце забилось нараз, ніби та пташка в сильці. 723] Ось уже полудень тіні стягнув, і до заходу сонця 724]     Стільки лишалось путі, скільки від сходу пройшло. 725] От і Кефал, син Меркурія, вийшов, пашіючи, з лісу 726]     Й над джерелом нахиливсь охолодити лице. 727] Ти, причаївшись, чекала, Прокрідо. Той ліг на травицю — 728]     Й знову своєї: "Прилинь, о легковійна, прилинь!" 729] Тут мов полуда з очей у Прокріди зраділої спала, 730]     Розум до неї вернувсь, як і рум'янець живий. 731] З тим піднялась і, гілки розсуваючи з—перед обличчя, 732]     Жінка до мужа спішить, щоб обійняти його. 733] "Звір там", — подумав Кефал і, лук негайно схопивши, 734]     Вже накладає стрілу, що у правиці була. 735] "Ні, то не лань! Зупинись! Не пускай стріли, нещасливче! 736]     Горе!.. Дружині своїй вістрям ти серце пройняв! 737] Горе, о горе мені!.. У любляче серце ти влучив! 738]     Втім, через тебе давно кров'ю воно запеклось. 739] Гину завчасно, але не від зради,— земля, що ти нею 740]     Вкриєш останки мої, буде мені, мов той пух. 741] Із вітерцем, що так обманув мене, лине мій подих… 742]     Гину!.. Рукою закрий, милий мій, вічі мої!" 743] Той, її тіло слабке до грудей пригортаючи скрушно, 744]     Рани глибокої кров хоче омити слізьми. 745] Подих, що виплив повільно з грудей її необережних,