Полковник Семен Височан

— Захочу — і ти завтра таким станеш, — погрозив гайдукові Мочернюк.

— Свят, свят! — жахнувся десятник, відступаючи від Семена. — Я тебе, мольнаре, не чіпаю, не чіпай же і мене.

— Хай на тому стане, — хитнув головою на знак згоди опришок. — Ходімо, соколе, — звернувся до Семена.

Назва сокола так підходила до мольнарового помічника, як віл до карети, але ніхто з гайдуків більше не одважився ані посміхнутися, ні кинути глузливе слово. Мольнар міг здійснити свою погрозу, кинути чари на зухвальця, перетворити його в машкару, накликати на нього нещастя.

…Побудований на високому пагорбі, оточений мурами, ставами та болотами, отинійський замок справді був «твердим горішком». Для того, щоб здобути його, потрібно було мати не тільки випробуване в боях військо, але в першу чергу, артилерію, якої у височанців ще не було.

Раптом молодий полковник мало не скрикнув від радості. Схили пагорба були порослі кущами і старими деревами, що аж спліталися між собою гіллям і кронами досягали мурів. Лукашевич ніби не розумів, яку небезпеку вони таять для замка, і не вирубав дерев.

Семен, здивований такою нерозважливістю поміщика, запитливо глянув на Мочернюка. Той, замість відповіді, мовчки показав рукою на великого, яскраво опіреного птаха, що ліниво перелітав з дерева на дерево.

— Бажант?[35] — перепитав Семен.

— Егеж! Королівський птах, — хитнув головою Мочернюк.- їх тут сотні. Пан Лукашевич розводить бажантів, як інші собак або голубів. І полює на них просто з вікон свого замка. Тому й не вирубує ні кущів, ні дерев.

— Слава всевишньому, який сотворив мисливців і бажантів, — пожартував Височан, не приховуючи своєї радості.

З греблі до кам’яних воріт замка вела вузька стрімка дорога, обсаджена молодими тополями.

— Бажанти люблять тополині бруньки, — пояснив Семенові Мочернюк.

Не кваплячись і пильно приглядаючись до всього, полковник і опришок, пропущені сторожею, зайшли на подвір’я замка.

Перше враження, яке склалося в Семена, було таке, ніби всі втікачі пересварились між собою. На подвір’ї, сердиті й насуплені, сновигали сотні людей, різного віку і стану, які не знали, що з собою діяти та за що взятися, а тому були швидкі до суперечок і шаблі. Серед тої різношерстої юрби зустрічалося чимало п’яних, які навіть у такий тривожний час продовжували по-шляхетськи розважатися вином та горілкою, як у себе вдома. Всюди стояли карети, вози та брички, і прив’язані до них коні нетерпляче били копитами землю, злякано косилися великими випуклими очима на той гармидер. Біля хлівів ревла худоба, яку втікачі-поміщики пригнали з собою. Кормів для неї в замку не було, і вона гризла дошки, що ними було оббито хліви. Вздовж мурів горіли вогнища, на яких челядь пекла для своїх панів м’ясо, варила їжу. Тут же товпились голодні селяни-кріпаки, які прибули сюди з своїми панами, про яких зараз ніхто не турбувався. Повернутись додому без дозволу поміщиків вони не одважувались, а просити боялися. Роздратована шляхта вбачала б тепер у такому проханні ознаки зухвальства та бунту. Злившись з натовпом, Семен та Мочернюк мали час уважно придивитися до всього на подвір’ї. І хоч гайдук Яструбинського докладно розповів, де знайти хворого поміщика, але змовники не квапились до нього. Чорт пана не візьме, як трохи потерпить. Вони пильно оглянули ворота, мури, сам замок, а також розміщення гармат.

Біля стаєнь Семен зупинився. Тут дерева підходили до самого муру і досягали до нього своїми зеленими кронами, в гущавині яких могла сховатися навіть людина.

— Зручне місце для наступу на мури, — поділився своїм спостереженням з Мочернюком Семен.

— Я давно маю його на оці,- признався Мочернюк. — Але хотів знати, що ти скажеш, і тому привів тебе сюди.

На одному з дерев, притаївшись, сидів молодий фазан і з цікавістю спостерігав за метушнею на подвір’ї. Він не боявся людей, бо вони не чинили йому кривди, а пан Лукашевич полював на своїх кольорових красенів тільки восени.

— Бажант! — раптом збуджено вигукнув якийсь підхмелений шляхтич, помітивши фазана. — Зараз зроблю тобі кінець, королівський птаху, — схопився за мушкет, що висів у нього за спиною.

Устромивши в землю вилка, він спер на них мушкет, але метушлива юрба заважала йому прицілитись у птаха, і шляхтич з досади зачортихався.

— Ходи сюди, хлопе! — гукнув до Семена, приймаючи його за кріпака, який прибув сюди із своїм паном. — Моцни боже! — вибалушив очі. — Що за монструм[36]! Ха, ха! І це має бути створ[37] божий, — зареготав ще голосніше

Семен, гамуючи гнів, підійшов до шляхтича. Щоб не накликати на себе підозри, молодий полковник до кінця мусив грати свою роль, терпіти глум і образу.

— Стань отак, бовдуре, — наказав шляхтич, повертаючи Семена обличчям до муру та кладучи йому на плече мушкет.- І сховай кудись свою дурну голову, бо вона мені заважає! Панє боже! І навіщо ти сотворив хлопів з головами? Адже голови тільки заважають їм, — не щадячи докорів всевишньому, став цілитися у фазана.

Але вистрілити в птаха шляхтич не встиг. Здоровенний гайдук, розштовхавши людей, схопився за мушкет і вирвав його з рук шляхтича.

— Стріляй вдома хоч до своєї єймосці, але тут до чужих фазанів не смій! — гримнув на отетерілого шляхтича. — Я за них перед паном Лукашевичем головою відповідаю.