Полковник Семен Височан

Ватажок насторожено повів очима по побратимах, ніби шукав когось серед них.

— Не намітив нікого, бо жодному з вас нічого не бракує у розумі чи відвазі,- заперечив здогадки сотника. — Але як хочете послухати мого слова, то я даю його за сапогівського сотника Василя Хаячка.

Обличчя сотника аж застигло.

— Жартуй, пане Гнате, на здоров’я! — отямившись, схопився з лави. — Керувати повстанням, давати лад тисячам людей, складати плани баталій — це не моєї голови діло.

— Не прибіднюйся! — суворо позирнув на сотника ватажок. — Досі ти ніколи не скаржився на свою голову.

— Бо ніколи такий клопіт не звалювався на неї,- посміливішав Хаячок.

— Тут, пане Гнате, й справді неабияка голова потрібна, — прийшов на виручку Хаячку сотник Яремко-Попович.

— Хмельницький також, кажуть, вельми вчений муж, — додав і від себе хтось з десятників. — Тому й панів б’є, що розумніший од них.

— Для такої справи куди важливіша розумна голова, ніж міцна рука. Завтра рук у нас тисячі буде.

— А де я вам знайду таку голову? — нахмурився ватажок. — До панів піду просити чи що?

— Та й навіщо, пане Гнате, просити, як вона є серед нас? — озвався весело Хаячок.

— А чия ж вона, панове побратими? — здивувався ватажок, позираючи на старшин.

— Ніби, пане Гнате, не знаєш? — примружив лукаво очі Хаячок. — Твого сина, Семена.

Сапогівський сотник, мабуть, висловив думку всіх старшин, бо вони, схоплюючись з лав, схвально загомоніли.

— Отож — приймай, Семене, ватажкування, — запропонував новий вікторівський сотник Копистка.

— В добрий час! — побажали однодушно старшини.

Але батько й син мовчали.

Гната турбувало, що син хоч і вчений, але ще мало досвідчений, військових справах. А розум без досвіду — мов мушкет без пороху. Як не прицілюйся, не вистрілить. Один помилковий крок може занапастити велику справу, на яку підгірський народ чекав сотні років.

Не одзивався й Семен. Несподіване рішення старшин заскочило його зненацька. В першу мить він хотів було подякувати за честь та довір’я і відмовитись від ватажкування. Адже старшини, які обрали його своїм ватажком, були досвідчені воїни, славні на ціле Підгір’я. Взяти б сотника Хаячка чи Яремна, чи навіть Копистку. Народ їх знав, любив і шанував. Він, Семен, міг би повчитися у них і військової справи, і набратися під їх рукою досвіду.

«За батькові заслуги обрали вони мене своїм ватажком», — майнула тривожна думка, і на душі стало гірко. Такого не повинно бути! Він мусить домогтися того, щоб люди шанували Семена Височана за його власні, а не за батькові подвиги.

Очі новообраного ватажка спалахнули завзяттям. Ні, він не відмовиться від ватажкування. Прийме його і докаже своїми ділами, що заслуговував такої пошани та довір’я. Для рідної землі і рідного народу не шкодуватиме ні труду, ні крові, ні життя. І того вимагатиме від кожного сотника, десятника, побратима. Бог і люди допоможуть…

— Як така ваша воля, то я проти неї не піду, — піднявшись з лави, поклонився старшинам. — Буду вашим ватажком, тільки знайте, що не солом’яним. Війна йтиме не на життя, а на смерть, перемогу ж здобувають не тільки шаблею та мушкетом, а й ладом і послухом. Я слухатиму вашого розумного слова, але хто з вас провиниться, того спитаю суворо і справедливо, як велить військовий час та закон.

— У доброго ватажка має бути мудра голова і тверда рука, — зрадів згодою Семена Хаячок.

— Ми тебе обрали, ми й слухатимемо, — гаряче запевнили старшини, встаючи з лав.

Гнат, для якого згода Семена була несподіванкою, заплющивши очі, замислився.

Видно, бог так хоче, щоб син замінив батька. Він, Гнат, також не народився ватажком. Але в нього були мудрі побратими-дорадники, які у важкі хвилини підтримували його і шаблею, і радою. Вони будуть і в Семена. Сотник Хаячок, Яремко, Копистка, десятники, рядові побратими…

— На військовий лад у нашого ватажка має бути і військовий чин, — озвався хтось із старшин. — Адже ж у нас швидко будуть під зброєю тисячі людей.

— Колись ми мали своїх соцьких, тисяцьких і воєвод, — нагадав присутнім сотник Яремко-Попович.

Він був досить освічений чоловік, бо закінчив у Галичі квадрівіум[33].

— То давні назви, народ їх забув, — заперечили старшини. — Нині має десятників, сотників, хорунжих, полковників, регіментарів, воєвод і гетьманів.

— Гетьмана Україна вже має, а регіментарів козаки не визнають, — нагадав старшинам Яремко. — У них полковник — друга після гетьмана особа.

— Для нас на Підгір’ї він буде першою! — вигукнув запально Хаячок.

— Хай живе пан Семен Височан — наш перший підгірський полковник! — загукали запально старшини.

— Наш головний полковник! — додав Яремко, розуміючи, що в такій великій армії не обійдеться і без наказних полковників.

— Головний підгірський полковник! — підхопили старшини.

Семен з радісним хвилюванням прислухався до збуджених голосів і низько вклонявся старшинам.

Гомін, врешті, вщух. Семена Височана було обрано головним полковником, і тепер необхідно було намітити план дальших дій.

Розташований близько від Галича Боднарів аж ніяк не міг служити за збірний пункт для повстанців, стати осередком повстання.

Річ Посполита була ще сильна, мала досить війська й гармат, щоб розтрощити оточену дерев’яним частоколом височанську садибу, задушити повстання в його зародку. Щоб забезпечитись од шляхти і створити боєздатну армію, вкрай необхідно було здобути один з підгірських замків, перетворити його на центр повстання.