Полковник Семен Височан

Раптом за частоколом загриміли постріли, і до побратимів долетіли зойки та крики поранених коней, несамовитий вереск.

То з лісу в спину рейтарам ударив загін десятника Захара.

Постріли повторились, і напасників ніби вітром здуло з частоколу. Тільки на подвір’ї ішов ще завзятий бій з тими старостинцями, які встигли вже проникнути в садибу.

Семен пострілом з пістоля звалив саме одного з сандомирців і взявся за шаблю, як тривожний крик «Гната поранили!» ніби гострий ніж вразив його серце. Він кинувся до батька.

Ватажок лежав горілиць на землі з заплющеними очима, розкинувши широко руки, і з поранених грудей текла струмком кров, зрошувала землю. Біля пораненого нахилився, не приховуючи тривоги, старий вікторівський побратим Дмитро, який умів лікувати рани і тамувати кров.

— Ой, тату!.. — взяв батька за руку Семен.

— Пантруй не мене, а частокіл, — розплющивши очі, суворо наказав поранений і скривився від болю. — Поки не прибуде Хаячок або Яремко, ти будеш тут за сотника і відповідаєш за побратимів. Це наша перша битва, від якої залежатиме доля повстання.

Він говорив з трудом, закашлявся.

— Як переможемо старостинців, то завтра все Підгір’я візьметься за зброю, — озвався знов тихо, втомлено. — А наша поразка злякає народ, і тоді жодна рука не сягне по зброю. Мною не турбуйся… Кожному призначений його час, і сльози тут не поможуть. Гадаю, що мій — ще не прийшов.

Дмитро тим часом затамував кров і перев’язав рану лляним полотном.

— Накрийте мене кожухами, бо якась дрож проймає тіло, — попросив поранений. — Але в хату не несіть, бо хочу все бачити.

Розмова, видно, його втомила, бо він заплющив очі і замовк.

Бій на подвір’ї закінчився. З помсти за ватажка побратими не пощадили жодного напасника.

Невдача вкрай розлютила сотника і хорунжого. їм таки не вдалося здобути «курятника». Змити таку ганьбу могло тільки негайне знищення садиби, ув’язнення Височанів і суворе покарання бунтівників. Рятуючи свій гонор, хорунжий та сотник повели своїх людей у новий наступ.

Постріли побратимів звалили кількох напасників, але не зупинили решти. То тут, то там над частоколами знов появилися чорні рейтарські капелюхи і блискучі шоломи панцирних.

І тоді сталося те, чого напасники не сподівалися. Десятки пострілів, що гримнули одночасно з лісу, скосили цілі шеренги старостинців, змусили їх припинити наступ.

— Гей, братове! Та це ж із сусідніх сіл прибула нам допомога! — вигукнув побратим, який, не зважаючи на кулі, видряпався на частокіл.

Якась зловісна радість з’явилася на обличчі Семена.

— На коней, і швидко! — гукнув владно, по-ватажківськи. — Одчиняйте ворота!

За хвилину, виблискуючи шаблями, з воріт висипала на поле сотня височанців на чолі з новим ватажком.

Ошелешені несподіваними ударами, що посипалися на них з усіх боків, рейтарські і сандомирські недобитки кинулися врозтіч. Але навперейми їм бігли селяни, а навздогін мчали побратими.

Битва на боднарівських полях тривала недовго. З двох з половиною сотень напасників врятувалася тільки жменька, в якої були бистроногі коні. Решта покотом лежала на полі, байдужа до всіх земних справ.

Семен, суворий і мовчазний, замислено дивився на мертвих сандомирських шляхтичів і думав, чого аж сюди прийшли з далекої Польщі ці люди і чим скривдив їх український народ, що вони прагнули його згуби? Але відповіді не знаходив.

Боднарівська перемога і радувала, і тривожила Височана. Тепер ніяка сила не зупинить повстання. Воно вже почалося, вже спалахнуло. Започаткували його оці боднарівські селяни, що прибули на виручку своєму ватажкові і допомогли знищити ворога.

Але хто очолить народ, хто створить з нього боєздатну армію, хто поведе його на битву, як у такий грізний час забракло батьківського досвіду і розуму?

Згадавши про пораненого батька, Семен рвучко повернув коня в напрямі садиби, але тут же зупинив його. Адже із-за синівських жалощів він не має права залишати поле битви та побратимів, легковажити небезпекою, яка загрожувала з боку польських панів. У старости було ще досить війська, в Галичі перепочивали великопольські хоругви, що йшли на Україну проти Хмельницького, і кожної хвилини можна було сподіватися нового нападу.

— Ось-ось прибудуть сапогівці, а ви скачіть у Комарів ще й за сотником Яремком, — наказав гонцям-побратимам. — Десятника Захара Копистку призначаю вікторівським сотником, — уперше скористався правом ватажка. — Посилай за вікторівцями, — наказав новому сотнику. — По дорозі сповіщайте народ про повстання і закликайте до зброї.

— На суд божий з ляхами і панами! — вигукнув новий сотник.

— Спочатку на людський! — спростував коротко Захара Семен. — Суддями будемо ми. І писатимемо свої вироки шаблями та сокирами. Допоможе нам Хмельницький, бо підгірська земля — це українська земля.

– І віри ми одної!

— Та й рідні по крові! — схвально підтримали Височана побратими.

Перевіривши, чи точно виконано його накази, Семен, урешті, помчав до батька.

Ватажка перенесли вже в хату, і він лежав накритий кожухами, заплющивши очі,

Почувши, що в світлицю хтось зайшов, поранений насилу повернув голову і помутнілими очима глянув на сина.

Батьків вигляд боляче вразив Семена, засмутив. Врятувати його міг хіба досвідчений старостинський лікар, але він був аж у Галичі.