Полковник Семен Височан

— Люди всяке говорять, — знизав байдуже плечима, ніби ця справа мало його цікавила. — То така перемога, що Височанові боком вилізе. Пани не простять йому ребелії, а від їх помсти навіть сам бог не врятує ватажка. Мій тато, бувало, казав мені: «Жий, синку, з сусідами мирно, а з панами смирно», — позирнув на Мочернюка, ніби чекаючи від нього похвали за таке мудре повчання.

Обличчя мольнара побагровіло, нервово засіпалось. «Або парубок такий наївний, або… підісланий кимось, Може, хтось щось шепнув Лукашевичеві і він хоче переконатись, що в Мочернюка на умі. З таким хворим треба бути обережним і тримати язик за зубами».

Але досада на мить взяла верх над розважливістю.

— Тебе, парубче, хоч колом по голові бий, то ти скажеш, що гладять, — кинув з презирством мольнар і тут же прикусив язика. — Залиши нас удвох! — наказав різко Ількові, беручи з полиці Якусь коробку.

— Я собі так міркую, що ти, мольнаре, дуже непокірної вдачі,- покрутив з докором головою Семен.

«Достеменно — панське вухо і хоче щось витягти від мене», — роздратовано подумав мольнар, лихий на себе за свою необережність.

— То не твоя справа, — одбуркнув неприязно, даючи зрозуміти, що не бажає продовжувати розмову на цю тему. — Але тобі, бачу, щось язик розв’язався, — незадоволено позирнув на «хворого».

— З милими людьми мило погомоніти, — не знеохотився непривітною відповіддю Семен. — А чи, бува, не збираєшся в Чорногору? — запитав зненацька, примруживши хитро око.

Розмова і поведінка Мочернюка переконали його, що мольнарові можна довіряти.

— А тобі яке діло? — збентежився невідомо чого господар.

— Без діла я сюди, певне, не прибув би, — удав, що не помітив мольнарового збентеження Семен. — Чорногора поклін тобі посилає.

— Ей, парубче! Хто ти такий і від кого знаєш ці слова? — не підозріваючи, що зраджує себе таким запитанням, позирнув строго на Височана мольнар.

— Підгірський полковник Семен Височан, — назвав себе гість. — А слова, яких ти так злякався, знаю від дядька Юри. Ватаг запевнив мене, що, почувши їх, ти у всьому мені допоможеш.

— Слово ватага важливіше для нас від королівського, — не заперечив Мочернюк. — Але навіщо ти прикидався хворим та ще й, — він на мить завагався, — називаєш себе підгірським полковником? На Підгір’ї тільки один ватажок — Гнат Височан.

Він з докором зиркнув на гостя і, чекаючи на відповідь, взявся запалювати люльку.

— Ти мольнар, то здогадайся, — всміхнувся Семен.

— То простий народ має мене за мольнара, — пояснив господар. — Може, колись такі у наших горах і бували, але зараз немає. — Проте ліки на всяку хворобу знаю, — похвалився. — Навчився того од діда та батька, і не одного своїм зіллям та мазями врятував. Але ти не відповів на моє запитання, — нагадав гостеві.

— Полковником обрали мене побратими тільки після того, як батька у битві під Доднаровом поранили рейтари, — пояснив Семен. — А прикинувся хворим, щоб обманути панських посіпак, які нишпорять по дорогах. Від хворого на чорну заразу кожний утікає, як від сатани. Ну, а їхати явно-славно, сам розумієш, я не міг, щоб часом хто мене не пізнав.

— Наказуй, полковнику! — випрямився якось по-військовому Мочернюк, на якого слова гостя справили чимале враження.

— Ти, мольнаре, тепер частий гість в замку… — ніби байдуже озвався Семен.

— То вже й до тебе дійшли ці чутки? — засміявся задоволено Мочернюк. — Про мене тут різне подейкують, — похвалився весело. — Мочернюк на гроші злакомився та з панами злигався. І недарма такі чутки ходять, — додав, дивуючи своїми словами Семена. — Я на замку часом двічі на день буваю. Там зараз стільки всяких панів та підпанків зібралося, що де не плюнь, то на гербового попадеш. У того з головою щось негаразд, у іншого черево заболить. Отож і кличуть мене на рятунок, бо медікуса в Отинії немає. Я завжди доступ на замок маю. І все побачене та почуте на вус мотаю. Усі входи та виходи вже знаю, Ватаг давно збирається до пана Лукашевича у гості і тільки жде нагоди…

— Спершу нас проведеш, — запропонував коротко Семен.

— Чудасія та й годі,- зчудувався Мочернюк. — Невже ви також до отинійського пана в гостину?

— Куди люди, туди й ми, — посміхнувся Семен. — Як здобудемо замок, тоді запросимо і вас, опришків, туди, — весело пообіцяв мольнару.

— Гей гей, полковнику! То не горішок розкусити, — зажурився господар. — У замку зараз зібралося понад півтисячі шляхти, у Лукашевича — сотня вимуштрованих гайдуків, чотири гармати націлено на греблю. А на греблі ще півсотні сторожі, яка охороняє її вдень і вночі. З сотнею чи двома повстанців такої фортеці не здобудеш.

— Людей у нас досить, — заспокоїв Мочернюка Семен. — Зараз у Боднарові крім побратимів біля тисячі повстанців? а за день їх утричі більше буде. З цілого Підгір’я народ до нас, як повінь, пливе. Тільки мушкетних мало. Більшість повстанців озброєна чим попало.

— Половина поляже на греблі,- зітхнув господар.

Семен замислився, посумнів.

— Поки що, мольнаре, допоможи мені якнайшвидше дістатися на замок, — наказав несподівано Мочернюкові. — Сам хочу побачити, що можна буде зробити.

— Так хоч зараз, полковнику, — зрадів, що трапляється нагода допомогти однодумцям, Мочернюк. — Оце недавно приїздив за мною гайдук Яструбинського. Заболіли в пана зуби, лютує як навіжений. Будеш моїм помічником.