Полковник Семен Височан

— Стривай! — відступив посіпака. — То у вас хіба морове повітря, що люди мруть як мухи?

— Чорна зараза[34]-сквапливо підтвердив візник. — Викосить, проклята, усе село, як бог не змилосердиться. Ходить від хати до хати, і ніхто від неї не сховається.

На тому розмова й закінчилась, бо посіпаків ніби вітром здуло. Огрівши нагаями коней, вони як шалені понеслись кудись полями, ніби втікаючи од власної смерті. Хворий підвівся на руках і, дивлячись їм услід, засміявся.

— Хитрий ти, Ільку, як стара лисиця, — похвалив візника.

— До старості ще далеко, — не зрадів похвалою Ілько. — Але хворі на чорну заразу так не сміються, вашмосць полковнику, — з докором покрутив головою. — Нас здоганяє якась шляхетська валка, — перестеріг Височана.

«Хворий» не кваплячись накрився кожухом і знов застогнав так жалібно, що коні злякано нащурили вуха.

Ілько, щоб не заважати валці, з’їхав на узбіччя дороги. За хвилину валка порівнялась з возом. У каретах і бричках їхали насуплені суворі чоловіки, заплакані жінки, перелякані діти. їх охороняли озброєні рукодайні та гайдуки з шаблями і мушкетами в руках. За бричками поспішали селянські вози, навантажені всяким продовольством, бочками з горілкою та вином.

Валка квапилась, і візники не жаліли коням батогів. Злиденний селянський віз на узбіччі дороги, запряжений парою миршавих шкапин, не викликав ні підозріння, ані зацікавлення.

Минаючи хворого, що жалібно постогнував, один з візників, старий худорлявий селянин з поморщеним, як печене яблуко, обличчям зупинив коней.

— На пристріт і утробу вези до Явдохи в Давидківці,- порадив щиро Ількові.

— У нього така хвороба, — показав на Семена Ілько, — що хіба Мочернюк з Отинії допоможе.

— То великий мольнар і на кожну хворобу лік знає,- похвалив і собі Мочернюка візник. — Вйо, сиві! — крикнув на коней.

— Стривайте, вуйку! — зупинив старого Ілько. — Куди це ви так поспішаєте, ніби втікаєте од когось?

— Або ж це я втікаю? — обурився старий. — То наші пани перед Хмельницьким і Височаном утікають в Отинію, — озирнувся, чи хто його не підслуховує. — Кажуть, що позавчора під Боднаровом битва сталася. Височан проти панів повстав і цілий старостинський регімент вирубав Дощенту. Панщизняний народ з усього Підгір’я зараз у Боднарів біжить. Від нас теж…

Він не встиг закінчити розмови, бо надлетів гайдук і накинувся з грубою лайкою на старого, що той відстає від валки.

Десь опівдні Семен та Ілько прибули в Отинію.

Вона належала до тих невеличких галицьких міст, які нічим особливим не прославилися і про які мало хто чував та знав у Речі Посполитій. Поряд з вільними міщанами, ремісниками та дрібними крамарями в місті мешкали кріпаки пана Лукашевича, які відробляли йому панщину і платили податки нарівні з селянами. їх так і називали «панськими» — для відрізнення від вільних отинійців, які жили у чепурних дерев’яних будиночках, охайно одягалися і хоч не розкошували, але й не голодували. Хто не займався ремеслом, той розвозив сіль, стеріг купецькі валки чи промишляв як знав. Діти вільних навчалися в церковній, а деякі навіть у братських коломийській та галицькій школах.

Вільні були сіллю в оці пану Лукашевичу. Він їх всіляко переслідував, називав опришками і навіть пробував, було, закріпачити. Королівська канцелярія вирішила спір на користь міщан, бо міста давали прибутки державній скарбниці, а від шляхти годі було видерти зламаний орт. Але Лукашевич невгавав і погрожував, що доможеться свого і що всю Отинію пожене на панщину.

«Панські» жили в жалюгідних хижах, злиденно одягалися і бідували, здані на ласку поміщика та його посіпак. Молодь бунтувалася проти такого життя, іноді вбивала панських посіпак, утікала в гори до опришків, на Угорщину і навіть на Січ. Але Лукашевич так жорстоко мстився на родинах сміливців, що тільки найвідважніші з них зважувалися на такий вчинок. Так у глухій ненависті жили місто і замок, чекаючи нагоди, щоб розплатитися один з одним.

Кам’яна фортеця пана Лукашевича, який, окатоличившись, велів називати себе Лукасєвичем, була побудована за містом на пагорбі. З двох боків рукавами обхоплювали її два гірські потоки — Ворота та Велесниця, які Лукашевич поглибив та загатив, а з боку міста захищали фортецю глибокі стави та болота, серед яких пролягла вузька гребля.

Отинія не лежала при головних галицьких шляхах, і під охороною замку шляхта почувала себе безпечно.

Ні Семен, ні Ілько не знали, де живе Мочернюк, і вирішили запитати когось з отинійців, як потрапити до мольнара.

— Ой, так, так! Яким на кожну недугу лік знає. Але не той він зараз, що колись, — сумно похитала головою літня міщанка, показуючи дорогу.

— Старість не радість, — здогадався Ілько.

— Ти про кого? — здивовано позирнула на Ілька міщанка. — Про себе чи Мочернюка? — покрутила головою, не помічаючи ні раптової досади, що з’явилася на Ільковому обличчі, ані лукавої втіхи хворого. — Якимові до старості, як багатому до царства небесного. З панами злигався, — кинула суворо. — Кожного дня у замку буває, все панів лікує. їх, окаянних, не лікувати, а… — налякавшись, що сказала зайве, вона рвучко повернулась і відійшла.