Полковник Семен Височан
- Автор: Микитин Теодор
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Полковник Семен Височан». Краткое содержание книги:
— Чи ти, чоловіче, нині на світ народився, чи з неба впав, що про таке запитуєш? — витріщився на Семена гайдук. — Який на вроду, такий, видно, на розум, — зареготав, задоволений власним дотепом. — Хмельницький на Україні гетьманів громить, на Підгір’ї Височан проти Речі Посполитої збунтувався, а він питає, який час. Страшний, чоловіче! Страшний!
— Не для всіх, пане старший, не для всіх, — наслідуючи гайдука, заперечив Семен. — Кажуть, що Хмельницький добрих людей не кривдить, навіть якщо вони й шляхетнонароджені. Карає тих, які знущаються над народом.
— Буває, чоловіче, що й проти волі познущаєшся, — насупився гайдук. — Пан каже — слуга мусить. Інакше весь панський гнів звалиться на тебе.
— Не солодка твоя гайдуцька служба, — пожалів десятника Семен.
— А ти гадав — ніби мед з паляницею, — скривився гайдук. — Люди заздрять, що ми їмо панський хліб, носимо каптан і чоботи, а того, що вони коштують, не бачать. Ет! Розговорився я, — розсердився сам на себе.
— Мочернюка злякався, — посміхнувся опришок. — Адже він у ласці в панів і, чого доброго, може шепнути про тебе самомому Лукашевичу…
— Що це ти, мольнаре, вигадуєш? — заперечив злякано гайдук.
— Чи чув ти, десятнику, що хтось через мене потрапив у біду? — примруживши око, запитав опришок.
Він зрозумів, що Семен неспроста повів розмову з гайдуком, здогадався, до чого хилить полковник, і прагнув йому допомогти.
Гайдук нервово стрепенувся і, не знаючи, що відповісти, мовчав. В Отинії про мольнара говорили всяке. Одні нарікають на нього, що злигався з панами, інші подейкують, буцімто Мочернюк переховує втікачів-селян і приятелює з опришками. Де правда, ніхто достоменно не знає. Але ні у замку, ні в місті ніхто не чував, щоб мольнар когось запродав. — Про таке я не знаю, — признався щиро. — Але береженого і бог береже. А наш пан Лукашевич, сам знаєш, за дрібницю закатує людину. Уся челядь на холодне дує і своєї тіні боїться.
— Плюнь, десятнику, на такого пана та шукай кращої долі,- несподівано порадив гайдукові Семен.
Десятник стрепенувся, тривожно озирнувся, чи хто їх не підслухує, і з підозрою покосився на мольнарового помічника. За такі слова він міг заплатити головою. Пан Лукашевич довго з ним не цяцькався б, а гайдуків ще й похвалив би за пильність. Але в десятника чомусь не було тепер бажання прислужитися пану Лукашевичу. З одного боку, його стримував страх перед Мочернюком, а з другого — якась незрозуміла прихильність до шпетного, та ще й необережного його помічника.
«А може, він переодягнений опришок або козак і мольнар з ним у змові? — виникла раптом у десятника несподівана думка. — Адже неспроста Мочернюк водиться з ним, як циган з ведмедем».
Гайдук з підозрою глипнув на опришка й жахнувся. В очах мольнара була і пересторога, і така холодна невблаганна погроза, що десятникові стало моторошно. Зараз він був лихий на себе, що вдався у цю розмову, і прагнув якнайшвидше її закінчити.
— У мене жінка й діти, — кинув коротко. — Якби я втік, то Лукашевич загнав би їх у могилу.
— Ніхто не знає, кому швидше призначена могила, — рішуче відрубав опришок, бажаючи допомогти Семенові схилити на свій бік гайдука. — Приходить на панів кінець.
Несподівані слова Мочернюка вразили десятника куди більше, ніж уся розмова з Семеном.
Їх небезпечно було слухати, бо й грізна кара чекала кожного за таке зухвальство. Але мольнар дивився в майбутнє, знав людські долі, бачив прийдешні події, і його віщування, напевне, були правдиві. Та уже й без віщувань кожний бачить, що на панів приходить куца година.
— Твої слова страшні,- тривожно оглянувся гайдук. — Але хай діється божа воля. Скажи, коли цей кінець на них прийде.
— Дуже скоро, — запевнив Семен. — Ось-ось сюди прибудуть височанці, щоб за наказом Хмельницького здобути замок і покарати Лукашевича за його знущання над народом. Хто піде з ними, того чекає воля і шана. Ті, які
будуть підтримувати Лукашевича, — згинуть. Вибирай, десятнику, з ким ти?
Семен, знаючи, на яку небезпеку він наражається, поклав руку на пояс, у якому були сховані пістолі.
Десятник міг гукнути гайдуків, зв’язати його й передати до рук Лукашевичеві. За таку собачу вірність його чекала нагорода. З другого боку, Семен давно вже помітив, що гайдук ненавидить свого пана і тільки страх примушує його коритись Лукашевичеві.
Розуміючи, що зараз вирішується його й Семенова доля, опришок теж взявся за черес, з якого визирали голівки пістолів.
Власне, на випадок зради для них обох не було рятунку. Довкруги вода та болото, а на греблі шляхта. Але перша куля не минула б зрадника.
Десятник мовчав, думав, тер долонею чоло, але видно було, що гукати своїх гайдуків не збирається. Може, розумів, що за зраду заплатив би життям, а може, в душі щиро бажав допомогти височанцям і заслужити собі пошану, про яку говорив оцей шпетний мольнарів помічник.
— Скажіть, принаймні, що маю діяти? — врешті коротко запитав, не дивлячись на Семена і Мочернюка. — Але я тут людина маленька, — нагадав обом.
Полковник і опришок переглянулись і, ніби завершивши якусь важку працю, голосно, з полегшенням зітхнули. Хвилини напруження і непевності втомили їх і виснажили.
— Робота така, що не нарікатимеш, — пожартував Семен, ховаючи за жартами радість. — Шепнеш тим, кому довіряєш, про височанців, а як наше військо появиться на греблі, то гайдуки хай стріляють собі на зірки, тільки не в нас. За свою допомогу станеш вільною людиною і сотником у Височана. А сотникуватимеш над гайдуками Лукашевича, які приєднаються до повстання.
— Прийде гетьман, і всі височанці стануть козаками, — зробив несподіваний висновок гайдук. — Тоді Іван Гонтар, цебто я, теж стане козаком. Чи так, вашмосць? — звернувся до Семена, вгадуючи у шпетному чолов’язі когось знатного.
— Сотником, — твердо повторив Гонтареві Семен.
У гайдука очі заясніли щастям.
— Передай Височанові, що в його військо не випалить жоден гайдуцький мушкет, — пообіцяв урочисто. — Тепер я заодно з вами. Тільки не баріться. Але хто вашмосць
такий, що має право призначати сотників? — позирнув раптом з підозрою на Семена, ніби не довіряючи йому.
— Почуєш і побачиш, сотнику, швидше, як гадаєш, — відповів за полковника Мочернюк і, залишивши зчудованого гайдука, подався з Семеном на греблю. — Нині когось удруге минула смерть, — повторив тихо, щоб не почув його десятник, слова молодого полковника, сказані ним на подвір’ї замка.
Семен мовчав.
12
Ще ніколи, навіть на празник святої Варвари, опікунки села і церкви, Боднарів не бачив у себе стільки зайшлого народу, як у ті погідні вересневі дні тисяча шістсот сорок восьмого року. Пішки й на конях, босі і в ходаках, поодинці й гуртами поспішали сюди з усього Підгір’я, і не було кінця-краю людському потокові. Притому прибували тільки чоловіки, озброєні косами і сокирами, мушкетами й шаблями, а деякі навіть дубовими дрючками. Боднарівці зустрічали їх радо, як найбажаніших гостей, виносили хліб і молоко, пригощали яблуками та грушами, запрошували до хат. Повстанці квапились на майдан коло церкви. Не вміщаючись на майдані, вони перебрались на вигін за селом.
Сюди прибув і полковник Семен Височан із своїми сотниками та десятниками.
Старшини швидко й уміло наводили лад серед зібраного люду, відокремлювали кінних від піших, мушкетних від «косарів» і «сокирників», формували десятки й сотні, вказували кожному його місце.
Семен їздив від сотні до сотні, розмовляв з повстанцями, перевіряв озброєння, призначав десятників і сотників — здебільша досвідчених у військовому ділі старих височанців.
Ті, які вміли користуватись вогнепальною зброєю, але не мали її, одержували мушкети, порох і кулі, їх придбав Гнат за дукати пана Млодзєєвського.
Так народжувалася у Боднарові підгірська повстанча армія.
Тут, за формуванням армії, застала Семена вістка про пилявецьку битву, яка принесла Україні довгождану волю.
Такої поразки Річ Посполита ще не знала.
Збунтовані, ще й погано озброєні «хлопи» йшли від перемоги до перемоги, громили горді та пишні, заковані у панцирі шляхетські війська, кидалися, зневажаючи смерть, на гармати.