Полковник Семен Височан

— За свій мушкет я торік оддав трьох коней, як зміїв, — похвалився здоровенний босий парубок.

— Бреши та міру знай, — не повірили товариші. — Звідкіля взялися в тебе ті змії? Квочка висиділа?

Парубок на мить зам’явся з відповіддю, позирнув на товаришів, ніби не знаючи, чи може поділитися з ними своєю таємницею, і враз засміявся.

— У сусіднього поміщика вкрав, — признався щиро. — Приїхав пан з двома рукодайними качок на озері стріляти. Я саме у шуварах сидів, рибу ловив. Прив’язали вони коней до дерев, сіли на човен, попливли. Я нишком з шуварів на берег вибрався, і враз виникла у мене думка спробувати щастя. Одв’язав коней, стрибнув у сідло та в ліс. Цілий тиждень їх переховував у хащах. Опісля в одного корчмаря, що такими кіньми торгує, і обміняв їх на мушкет і порох…

— А я свій придбав, коли з галицькими купцями у Валахію ходив, — похвалився інший. — Дав управителеві вола за те, що звільнив мене на півроку від панщини, та й пішов стерегти купецьке добро.

— Ну, а мені сам полковник подарував, — гордовито позирнув на товаришів третій. — Як повернусь живим, то дітям і внукам його залишу, мов найдорожчий скарб.

За розмовами минав час, але коли гамір наростав, над їздив незадоволений, суворий сотник, і на мить наставала тиша.

Кінноту вів Семен, а піхотинців — колишні сотники, а зараз полковники Хаячок, Яремко-Попович і Копистка.

Народ, не призвичаєний до військової дисципліни, часто її порушував, і старшинам коштувало чимало зусиль, щоб навести похідний лад.

Обминувши головний галицький шлях, повстанці, не бажаючи, щоб усі їх бачили, пішли польовими дорогами.

Земля щедро зародила і тепер відпочивала. Але на поміщицьких ланах всюди ще стояли не звезені в скирти копи, лежали у покосах гречка та просо, так ніби люди забули про них.

— Пропадає добро, — журливо хитали сивими головами літні повстанці, яких було чимало.

— Хай пропаде разом з панами, — кидали молоді.

— Хліб святий, нашими руками вирощений, — нагадували молодим старші.

Але на одному з ланів, на диво повстанцям, кипіла праця. Селяни жваво складали на вози снопи і везли в село, що маячіло під горою. Інші, в яких не було ні воза, ні коня, здебільшого жінки та підлітки, несли їх у ряднах на спині.

— Гей, люди! Годі вам так старатися на пана! — гукнув хтось із повстанців.

— У нас давно вже немає пана! — радісно озвався селянин, одриваючись на мить од праці. — Втік кудись, окаянний, разом з управителями, економами та гайдуками. Бодай би голову зламав.

Чоловік, мабуть, здогадався, чиє це військо кудись поспішає, тому і говорив так сміливо.

— То для кого ж ви стараєтесь? — здивувався повстанець.

— Для себе, — пояснив збуджено кріпак. — Хоч раз буде в нас досить хліба до нового, і на переднівку народ не помиратиме з голоду.

— Мудро, таки мудро робите, — похвалили селянина літні повстанці. — Не пропаде хліб святий і ваша праця.

Вже було близько полудня, як до війська долетіла мушкетна стрілянина.

— У Вітківцях стріляють, — здогадався полковник Яремко Попович. — Але хто?

— Розвідай, полковнику, що там діється, — наказав Яремкові Семен. — Ми тим часом зупинимось у лісі. Може, у Вітківці заблукала якась втікаюча хоругва і бешкетує в селі.

Ліс ріс близько дороги, і скоро піших та вершників сховала гущавина.

Саноцький, якого Яремко-Попович послав у розвідку, довго не забарився. Разом з ним прибуло ще й кілька селян на неосідланих конях.

— У Вітківцях цілий регімент гусарії та панцирних, — не зіскакуючи з коня, доповів головному полковнику та старшинам сотник. — Частина вояків — пилявецькі недобитки, решта — уцілілі панцирні хоругви Яреминого друга Самуїла Лаща. Але його самого немає. Втік з кількома добірними хоругвами у Львів. Там вже перебуває Вишневецький, який ледве встиг урятуватися від Кривоноса. Оці хоругви веде у Львів Лащів полковник. Пани грабують селян, кривдять жінок. Викрикують, що їх Річ Посполита ще не згинула, що з Великопольщі ось-ось прибуде сто тисяч посполитого рушення і двадцять тисяч німецьких кнехтів, що аж тепер Хмельницький буде покараний за своє зухвальство. У Лащівців є кілька гармат і фальконети[38].

— Де ж ти оце все встиг дізнатись? — здивувався Семен, ніби не довіряючи розвідникові.

— Від них, вашмосць, полковнику, — показав на селян Сяноцький.

— Значить, вітківецькі,- здогадався полковник. — Кажіть, що чули і бачили.

— Бодай би ніхто не бачив такого, — зітхнув один з селян. — Лащівці у нашій гуральні десять бочок оковитої забрали і п’ють та бешкетують. Оце взяли ми в п’яних гусарів коней і серед ночі з села втекли. Одного, що не давав, утихомирили навіки.

— Праведне діло зробили, — похвалив селян Семен. — Але чи не прийняли ви дишлів од возів за гармати та фальконети? — пожартував добродушно.

— Не насміхайся з нас, вашмосць, — образився селянин. — Хоч ми і в ряднині, але колись теж дещо бачили. Я десять років при гарматах у князя Яблоновського служив. То можний пан і має маєтки в Польщі й на Україні.

А Вітківці дістались йому за жінкою, княжною Любомирською. Оце, як заворогував він з паном Замойським за якісь посесії у Великопольщі, то став набирати зі своїх маєтків селян і привчати їх у своєму Яблонові до військового ремесла. Отак я й гармашем став. А як біля Замостя дійшло між панами до битви, то якась мушкетна куля мене у ногу поранила. Сотник, щоб не вовтузитись зі мною, відпустив домів. Так що Клим Головач не тільки того світу, що у вікні бачив, — похвалився гордовито.