Країна блакитних орхідей
- Автор: Капій Мирослав
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: ТзОВ "УКРПОЛ"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Країна блакитних орхідей». Краткое содержание книги:
… І от саме тоді провінційний, мало ким знаний учитель пише фантастичну повість. Вона дуже відрізнялася від творів Жуля Верна чи Герберта Велса. Тих цікавили фантазії на тему майбутнього науки, техніки. М.Капія боліло інше: майбутнє його Батьківщини, офіційно не існуючої на карті Європи, народу, позбавленого природного права на існування.
Якою ж постає візія України початку XXI століття в повісті «Країна блакитних орхідей»?
Насамперед, всупереч поширеним тоді теоріям про зникнення в майбутньому націй (а це твердили і комуністи, і космополіти), автор був твердо переконаний, що українська, як і інші нації, існуватиме «всупереч всім теоріям, голошеним фанатиками перед віками, і намаганням…, які коштували море людської крові та сліз…». Не сумнівався письменник і в зовсім на той час фантастичній речі: що в ХХІ столітті існуватиме незалежна, самостійна, соборна Україна. І не якась екзотична, варенично-шароварницька, а держава з високорозвиненою наукою і технікою, держава космічна. Україна в повісті М.Капія постає як спадкоємниця історії, її гербом є Тризуб Володимира, вона шанує імена І.Мазепи, Д.Многогрішного, С.Петлюри та інших видатних діячів минулого. Це демократична держава, на чолі якої стоїть гетьман, але яка має й парлямент — Верховну Раду (до речі, цей останній термін з’явився в політичному житті совєтської України аж у 1936 році!). Отже, це держава президентсько-парляментського типу. Має вона тверду валюту — гривню. В Україні ХХІ століття — самостійна Церква, яку очолює Патріярх. Україна користується повагою серед інших держав, у Києві — десятки іноземних посольств. Серед них побіжно автор згадує й посольство Південної Африки — держави, яка виникла лише в 1993 році, а в час написання повісти була колонією, про самостійність якої ніхто й не думав ставити питання.
Вражають науково-технічні здогадки М. Капія. Як про звичну річ пише про телебачення. У кінці 20-х років і слова такого майже ніхто не чув, воно було відоме лише вузькому колу фахівців. Першу в світі телепередачу здійснено в Англії в 1925 р. А в СССР це сталося щойно в 1931 р. Можемо лише дивуватись, звідки про ідею телебачення — і сам термін «телевізор» — дізнався автор, вчитель-філолог, який жив і працював у місцевостях, де й звичайний детекторний радіоприймач зі слухавками був дивом. В усякому разі це свідчення широти інтересів справжнього педагога — творця, а не ремісника.
Або така деталь. Письменник говорить про автомобілі марки «Чумак», які випускаються на автозаводі у м. Кременчуці. Справді, в цьому місті побудовано автозавод — через 25 років після появи «Країни блакитних орхідей»… У повісті наша країна постає космічною державою, що співпрацює зі США, Англією, Німеччиною, бере участь у програмі польотів до інших планет у глибини Космосу.
Таких прикладів можна б наводити більше.
Коли роздумуєш над цим незвичним феноменом, запитуєш: що дало можливість скромному вчителеві піднятися до такої висоти провісництва, аналогів якому не знаходимо в нашій літературі?
Відповідь є у тексті повісті М.Капія. Ось ті слова: «…є щось для людського роду спільного, що огортає всі раси й племена, всі епохи минулі й будучі зв’язує з собою, що віки цілі триває вже й триватиме, поки битимуться людські серця в грудях, — а цим є любов до батьківщини!.. Це та безсмертна іскорка, що її вложив Творець у людську душу… Любов до батьківщини, любов до свого, до рідного…».
Ця безсмертна іскра любові до України палала в серці Мирослава Капія. Вона надихнула його вірою в добре майбутнє Батьківщини. Запалюймо її у собі і в серцях молоді ми — вчителі вільної України, провіщеної нашим предтечею, нашим старшим колегою. Будьмо гідними таких попередників!
Повість «Країна блакитних орхідей» (160 с.) перевидано в Стрию в 2006 році невеликим накладом видавництвом ТзОВ «УКРПОЛ», але все ж таким способом врятована від повного забуття. Ця повість — перший в українській літературі опис космічного польоту, — так вважає американський вчений Волтер Смирнів у «Jour nal of Ukrainian Studies» (2002, № 1–2). У Косові мешкає у батьківському будинку дочка М.Капія Святослава.
Та Степан Артименко скептично прислухувався до того пояснення. Ловлячи ухом уривані звуки мегафона, вдивлявся проти себе то на міжпланетне судно то на американських інженірів, що все ще сварилися між собою.
— Так, думалось йому цеж без сумніву «Queen of Virginia» проти його! Безліч разів розглядав-же її малюнки по ріжних журналах! Чейже сам подав її телевізійну знимку минулого року у «Вістях», й незчислимі її описи!
Так!
Цеж ті самі чотири каптури, що їх завданням було протиділати зударові з поверхнею, ця-ж сама кулиста форма судна з ґалєрійкою по середині. Це-ж все таке йому знайоме, здається кожен ґвінт пізнавби, кожну шрубку.
Так! Там на долині, в долішному каптурі, що тепер трохи зарився в землю — там галя машин. Це так сказатиб мозок цілого судна. Й чогож оті Єнкі так воловодяться й сваряться між собою? Чогож цей худощавий інженір, що аж наґалєрійку вилазив, скочив з неї як опарений й тепер дереться, мало до очей не скаче своїм товаришам та белькоче щось, що годі зрозуміти?!
Що це все означає?
Оті думки лискавкою майнули Артименкові в мозку й він з ще більш напруженою увагою старався стежити за розмовою Американців й виловити суть її.
Та було щось в отих знайомих обрисах «Queers of Virginia», що рівночасно вражало Степанову душу й викликувало вражіння чужости.
Що саме — він не вмівби сказати.
І коли в кінці із уриваних слів та фраз американських інженірів, що як на те всі рівночасно кричали й старались перекричати один одного, вирозумів що річ йде про те, що оте міжпланетне судно, яке бачить перед собою не є «Queen of Virgin-ia» а голос худощавого Єнкі старався переконати його товаришів, що він це найкраще знає, бо він будував її після плянів містера Ґрегема, монтував кожну частину і т. д. і т. д. — то в душу Степана Артименка закрався сумнів.
— А що як справді?…
Вони-ж, ці Єнкі, краще знають як хто! Вправді онтой другий інженір з головою бульдога й кінськими зубами тільки з легковаженням махає рукою на всі вигуки худощавого й тільки зуби скалить до іронічної усмішки та всетаки хто їх там знає.
І тут знов цікавість журналіста взяла верх над звичайною цікавістю глядача й очі Степана Артименка загорілись якимись дивними вогниками а ніздря задрожали, як у гончої собаки.
— Тут окривається ще одна тайна, майнуло в його думках
— мабуть чи не більша, як ціла оця імпреза із «Queen of Virginia», Готовий на все, щоб тільки розвязати важку проблему, що моглаб бути корисною його газеті, Степан Артименко поступився ще крок до міжпланетного судна.
Та в туж мить розвязка прийшла сама із себе так нежданно, як нежданно виринула перед усіми ота загадка автентичности судна.
А саме в тійже хвилині блакитна смуга світла, яку можна було достерегти крізь незаслонене горішнє віконце над ґалєрійкою судна згасла, а в тому місці понад ґалєрійкою з боку, де була присунена степениця й де находився вхід у судно, закритий панцирними плитами, що заходили одна на одну, почали розсовуватись поволи на боки зовнішні крати, що придержували плити із вні.
По хвилині розсунулися на боки, як це звичайно буває із вікнами у американських домах, дві металеві плити, відкриваючи зовнішні дверцята, що вели у судно. І вони зникли за хвилину, відкриваючи: малу драбинку, що вела до внутрішніх дверей судна, за якими йдучи за описами «Queen of Virginia» находився коридор, розділюючий судно на дві полозини, що були поділені на поодинокі кабіни, кожна із своїм приділенням.
Цей рух на поверхні міжпланетного судна запримітила зібрана публика й в той-же мент знов грімке гіривитальне «слава» стрясло воздухом.
А гень на обрію над Дніпром небо щораз більше вкривалося ранньою загравою.
Свитало.
Рожеві смужечки вистрілювали із того місця, де небо із Дніпровим плесом стрічалося, у сонних хвилях купалися то по срібних росах вганяли, сірі тіні проганяючи, що місцями ще огортали сонну землю.
Свитало.
А у воздусі тремтіла дальше ота несамовита, симфонія гомону дзвонів, фабричних сирен та гудків машин, що долітали із усіх сторін України…
Ще момент!..
Вкінці розхилилися тихо і внутрішні двері, що закривали собою нутро судна і зникли по обах боках в заглибленнях стін. На драбинці, на темному фоні нутра судна з’явилася висока постать, що повільною, немов колихаючоюся ходою, почала сходити в долину.
А за нею друга.
Тіні, що йшли від судна й ранній сутінок замазували перед очами зібраної публики подробиці лиця й одягу виринувших постатей. Два сірі сілюети маячіли тільки на фоні судна і поволі сходили на долину.