Країна блакитних орхідей
- Автор: Капій Мирослав
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: ТзОВ "УКРПОЛ"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Країна блакитних орхідей». Краткое содержание книги:
… І от саме тоді провінційний, мало ким знаний учитель пише фантастичну повість. Вона дуже відрізнялася від творів Жуля Верна чи Герберта Велса. Тих цікавили фантазії на тему майбутнього науки, техніки. М.Капія боліло інше: майбутнє його Батьківщини, офіційно не існуючої на карті Європи, народу, позбавленого природного права на існування.
Якою ж постає візія України початку XXI століття в повісті «Країна блакитних орхідей»?
Насамперед, всупереч поширеним тоді теоріям про зникнення в майбутньому націй (а це твердили і комуністи, і космополіти), автор був твердо переконаний, що українська, як і інші нації, існуватиме «всупереч всім теоріям, голошеним фанатиками перед віками, і намаганням…, які коштували море людської крові та сліз…». Не сумнівався письменник і в зовсім на той час фантастичній речі: що в ХХІ столітті існуватиме незалежна, самостійна, соборна Україна. І не якась екзотична, варенично-шароварницька, а держава з високорозвиненою наукою і технікою, держава космічна. Україна в повісті М.Капія постає як спадкоємниця історії, її гербом є Тризуб Володимира, вона шанує імена І.Мазепи, Д.Многогрішного, С.Петлюри та інших видатних діячів минулого. Це демократична держава, на чолі якої стоїть гетьман, але яка має й парлямент — Верховну Раду (до речі, цей останній термін з’явився в політичному житті совєтської України аж у 1936 році!). Отже, це держава президентсько-парляментського типу. Має вона тверду валюту — гривню. В Україні ХХІ століття — самостійна Церква, яку очолює Патріярх. Україна користується повагою серед інших держав, у Києві — десятки іноземних посольств. Серед них побіжно автор згадує й посольство Південної Африки — держави, яка виникла лише в 1993 році, а в час написання повісти була колонією, про самостійність якої ніхто й не думав ставити питання.
Вражають науково-технічні здогадки М. Капія. Як про звичну річ пише про телебачення. У кінці 20-х років і слова такого майже ніхто не чув, воно було відоме лише вузькому колу фахівців. Першу в світі телепередачу здійснено в Англії в 1925 р. А в СССР це сталося щойно в 1931 р. Можемо лише дивуватись, звідки про ідею телебачення — і сам термін «телевізор» — дізнався автор, вчитель-філолог, який жив і працював у місцевостях, де й звичайний детекторний радіоприймач зі слухавками був дивом. В усякому разі це свідчення широти інтересів справжнього педагога — творця, а не ремісника.
Або така деталь. Письменник говорить про автомобілі марки «Чумак», які випускаються на автозаводі у м. Кременчуці. Справді, в цьому місті побудовано автозавод — через 25 років після появи «Країни блакитних орхідей»… У повісті наша країна постає космічною державою, що співпрацює зі США, Англією, Німеччиною, бере участь у програмі польотів до інших планет у глибини Космосу.
Таких прикладів можна б наводити більше.
Коли роздумуєш над цим незвичним феноменом, запитуєш: що дало можливість скромному вчителеві піднятися до такої висоти провісництва, аналогів якому не знаходимо в нашій літературі?
Відповідь є у тексті повісті М.Капія. Ось ті слова: «…є щось для людського роду спільного, що огортає всі раси й племена, всі епохи минулі й будучі зв’язує з собою, що віки цілі триває вже й триватиме, поки битимуться людські серця в грудях, — а цим є любов до батьківщини!.. Це та безсмертна іскорка, що її вложив Творець у людську душу… Любов до батьківщини, любов до свого, до рідного…».
Ця безсмертна іскра любові до України палала в серці Мирослава Капія. Вона надихнула його вірою в добре майбутнє Батьківщини. Запалюймо її у собі і в серцях молоді ми — вчителі вільної України, провіщеної нашим предтечею, нашим старшим колегою. Будьмо гідними таких попередників!
Повість «Країна блакитних орхідей» (160 с.) перевидано в Стрию в 2006 році невеликим накладом видавництвом ТзОВ «УКРПОЛ», але все ж таким способом врятована від повного забуття. Ця повість — перший в українській літературі опис космічного польоту, — так вважає американський вчений Волтер Смирнів у «Jour nal of Ukrainian Studies» (2002, № 1–2). У Косові мешкає у батьківському будинку дочка М.Капія Святослава.
А в третьому кіоску, ліворуч від першого ряду трибун був рух чи не найбільший. Там продавалася на швидку руку марсіянська ковбаса та марсіянське вино в тонких пукастих пляшках. Вправді ці сотворіння, з яких ота ковбаса була зроблена, були родом десь з під Ахтирки, а вино вигрівалося до сонця на кавказьких узбіччах та перейменувавшися й набравши нового фасону приваблювали публику, як ніколи. Затирав руки старий Пархоменко, що господарював в тому кіоску, ховаючи грошики й благословляючи в душі незнаного йому досі Марса.
— Свічечку за душу праведного поставити — думалось йому.
— А які вони, ті марсіянські, Трохиме Хведоровичу, — звернувся до Пархоменка один із його гостей, що саме, покінчивши з ковбасою, забирався до вина — вибачте, коротко чи довгорилі?
— Це, бачите добродію, така спеціяльна порода, ні довга ні коротка. Саме в міру.
— А я гадав, що на тому Марсі, — почав знов інший аматор ковбаси, — є така річка, у якій вино пливе. Червоне — тому й колір Марса червоний. Чи ви, бува, не запаслися із тієї річки тим винцем, пане Пархоменко?
— Деяку сотню відер дістав нещодавно — сказав сміючись Пархоменко. — Винопостачання добре справилося! Стане на деякий деньок!
І підкріпивши тіло й душу, вертали Пархоменкові гості назад на свої місця на трибунах, пропускаючи нових, жадних марсіянських ласощів. Та це були старші, поважніші дослідники Марса. За те молодь пара за парою проходжувалась поміж трибунами й де тільки було трохи вільного місця, тримаючись очевидно оподалік від ліхтарень й взагалі освітлених місць на летунському майдані. Це діялося або ненароком або було обосноване тією простою причиною, що треба очі держати подалеки від світла щоб призвичаїти їх до оглядання теміні неба. Та більш як певно, що предметом обсервацій були радше ті земні зірки ніж небесні. Воно й вигідніше й успіх більш певний! А то задирай голову й шукай якогось Лебідя… Тай по що, коли тут «лебідок» й не перелічиш.
Минула північ.
Десь перед першою прийшла вістка від команданта ескадри літаків, що вилетіла на стрічу «Queen of Virgini’i'» що запримічено судно, яке посувається дуже повільним рухом, що вказувалоб на те, що апарат, постачаючий енергію, не в порядку, а то й попсований. Телевізійного зв'язку не вдалося наладнати із судном, хоч як намагалися це вчинити на літаках. Цю вістку проголосили зараз мегафони по всіх усюдах летунського майдану, подаючи тим дожидаючій юрбі надію, що вже не довго прийдеться ждати.
І знов минали хвилини за хвилинами.
Весною ніч коротка.
Доходила друга, як на сході, гень за Дніпром, почали вказуватись на обрію ясні смужки. Одні і другі і треті.
Сіріло.
А коли незабаром на темному ще фоні неба вказалося кілька ясних цяток, що рухались й більшали й для дожидаючої юрби стало ясним, що це вертають літаки, які поїхали назустріч суднові, по трибунах понеслася вістка, слово одно:
— Їде!
І коли літаки осідали вже на майдан, а прислуга по хвилині порання біля них засовувала їх назад у повітки, то на це не звертав майже ніхто уваги. Усі задивлені були в небесний простір, на якому вже доволі добре видно було темну точку, яка, здавалося, гойдалась поміж зірками, росла й наближалася до землі.
— Їде!
Якоюсь дрожю проймало це слово, що само із себе зривалося з уст і котилося трибунами. Якийсь жах нез'ясований, жах перед чимсь незнаним, — яке може за хвилину вже розкриється очам зібраної юрби, стрясав душами тих, що зібралися на летунському майдані і поза ним.
А ця точка росла, більшала, перемінялася в якусь сіру пляму, що подовгастими спіралями щораз більше наближалася до майдану.
На трибуні дипльоматів та закордонних гостей достерегли вже крізь добрі далевиди обриси судна.
— Ах так, це наша «Queen of Virginia» — кричали зібрані в одному кутку Єнкі, між якими було чимало тих, що прощали судно підчас його відлету з летунського майдану в Гейфіку. Здавалося, що ось-ось зірветься з їх грудей грімке «Му country» й полине в простір привитання «Queen of Virgini’i'». Біля трибуни, яку заняв учений світ, зібралася біля високої постаті академика Карачевського та його двох чужоземних товаришів, товстого президента «The Royal Society of Science» з Льондону лорда Ісаака Гемілтона й сухореброго директора астрономічної обсерваторії з «Mount Wilson» Фенні мора Гартвіга, що мали офіціяльно привитати довго дожиданих подорожних ще й громадка близьких до них людей. Була там дружина професора Дудлєя міс Аліса Дудлєй з Оксфорду і молоденька ясноволоса фру Гельма Геріксон, що оце вже вдруге дожидала свого мужа з далекої подорожі і міліярдер Кестлі і кількох інженірів з Гейфіку, що будували судно, ну й — очевидно — і містер Черчіл, що всюди мусів бути перший, де тільки що в світі важного й цікавого сталося.