Країна блакитних орхідей
- Автор: Капій Мирослав
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: ТзОВ "УКРПОЛ"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Країна блакитних орхідей». Краткое содержание книги:
… І от саме тоді провінційний, мало ким знаний учитель пише фантастичну повість. Вона дуже відрізнялася від творів Жуля Верна чи Герберта Велса. Тих цікавили фантазії на тему майбутнього науки, техніки. М.Капія боліло інше: майбутнє його Батьківщини, офіційно не існуючої на карті Європи, народу, позбавленого природного права на існування.
Якою ж постає візія України початку XXI століття в повісті «Країна блакитних орхідей»?
Насамперед, всупереч поширеним тоді теоріям про зникнення в майбутньому націй (а це твердили і комуністи, і космополіти), автор був твердо переконаний, що українська, як і інші нації, існуватиме «всупереч всім теоріям, голошеним фанатиками перед віками, і намаганням…, які коштували море людської крові та сліз…». Не сумнівався письменник і в зовсім на той час фантастичній речі: що в ХХІ столітті існуватиме незалежна, самостійна, соборна Україна. І не якась екзотична, варенично-шароварницька, а держава з високорозвиненою наукою і технікою, держава космічна. Україна в повісті М.Капія постає як спадкоємниця історії, її гербом є Тризуб Володимира, вона шанує імена І.Мазепи, Д.Многогрішного, С.Петлюри та інших видатних діячів минулого. Це демократична держава, на чолі якої стоїть гетьман, але яка має й парлямент — Верховну Раду (до речі, цей останній термін з’явився в політичному житті совєтської України аж у 1936 році!). Отже, це держава президентсько-парляментського типу. Має вона тверду валюту — гривню. В Україні ХХІ століття — самостійна Церква, яку очолює Патріярх. Україна користується повагою серед інших держав, у Києві — десятки іноземних посольств. Серед них побіжно автор згадує й посольство Південної Африки — держави, яка виникла лише в 1993 році, а в час написання повісти була колонією, про самостійність якої ніхто й не думав ставити питання.
Вражають науково-технічні здогадки М. Капія. Як про звичну річ пише про телебачення. У кінці 20-х років і слова такого майже ніхто не чув, воно було відоме лише вузькому колу фахівців. Першу в світі телепередачу здійснено в Англії в 1925 р. А в СССР це сталося щойно в 1931 р. Можемо лише дивуватись, звідки про ідею телебачення — і сам термін «телевізор» — дізнався автор, вчитель-філолог, який жив і працював у місцевостях, де й звичайний детекторний радіоприймач зі слухавками був дивом. В усякому разі це свідчення широти інтересів справжнього педагога — творця, а не ремісника.
Або така деталь. Письменник говорить про автомобілі марки «Чумак», які випускаються на автозаводі у м. Кременчуці. Справді, в цьому місті побудовано автозавод — через 25 років після появи «Країни блакитних орхідей»… У повісті наша країна постає космічною державою, що співпрацює зі США, Англією, Німеччиною, бере участь у програмі польотів до інших планет у глибини Космосу.
Таких прикладів можна б наводити більше.
Коли роздумуєш над цим незвичним феноменом, запитуєш: що дало можливість скромному вчителеві піднятися до такої висоти провісництва, аналогів якому не знаходимо в нашій літературі?
Відповідь є у тексті повісті М.Капія. Ось ті слова: «…є щось для людського роду спільного, що огортає всі раси й племена, всі епохи минулі й будучі зв’язує з собою, що віки цілі триває вже й триватиме, поки битимуться людські серця в грудях, — а цим є любов до батьківщини!.. Це та безсмертна іскорка, що її вложив Творець у людську душу… Любов до батьківщини, любов до свого, до рідного…».
Ця безсмертна іскра любові до України палала в серці Мирослава Капія. Вона надихнула його вірою в добре майбутнє Батьківщини. Запалюймо її у собі і в серцях молоді ми — вчителі вільної України, провіщеної нашим предтечею, нашим старшим колегою. Будьмо гідними таких попередників!
Повість «Країна блакитних орхідей» (160 с.) перевидано в Стрию в 2006 році невеликим накладом видавництвом ТзОВ «УКРПОЛ», але все ж таким способом врятована від повного забуття. Ця повість — перший в українській літературі опис космічного польоту, — так вважає американський вчений Волтер Смирнів у «Jour nal of Ukrainian Studies» (2002, № 1–2). У Косові мешкає у батьківському будинку дочка М.Капія Святослава.
І прийшла вона, ота ніч незабутня, що за мент недовідому тайну розкрити мала, огортаючи Київ і Дніпро і летунський майдан. Замиготів Київ міріядами вогників, заясніло над вежею міністерства воздухоплавства на темному фоні неба вогнене «слава», загорілися вогні на сигнальних вежах на летунському майдані, кидаючи у простір каскади світла, що мало вказувати шлях дожиданому гостеві. Несвідомо майже повернулися очі усіх у цей безкраїй простір, на якому мерехтіли зірки то менші то більші, стараючись доглянути серед них «Queen of Virgini’ro». Навіть газометчики пересували свої шоломи трохи на бік, щоб було красше бачити.
Точно пів до двадцятьтретьої подала святошинська обсерваторія знак, що після її обчислень може центральна телевізійна стація на летунському майдані начати пробу звязатись радієвою дорогою із судном, а в пів години опісля може піднятись ескадра літаків, яка мала летіли назустріч суднові.
Артименко, що мав як найкраще получення з телевізійною централею, дожидав нетерпеливо у свойому кіоску висліду тієї проби. І справді телеграфіст із централі подавши вперід сигнальні знаки, почав висилати в простір палке привитання, розуміється, в англійській мові, в якому не хибувало згадки ні про «Му country» ні про «Rule Britannia». Ще день перед тим укладали його Карачевський та його два чужоземні товариші, худий та товстолезий.
Артименко не витерпів. Беручи Ігоря під руку, побіг до телевізійної централі, щоб послухати самому підповіди при відборному апараті. Та минали хвилі, а відповіли не було. Вправді можна було припускати, що висилаючий апарат на судні не впорядку, що сила його енергії вичерпалась та всеж таки ця мовчанка збентежила всіх. Ще раз, а відтак знов втретє пробував телеграфіст навязати розмову — але даремно. Біла тафля відборного апарату ясніла незмінимо, ні одна чертка не вказалася на ній. Розуміється, що відборний апарат у централі був достроєний до довготи хвиль апарату із «Queen of Virgini’i'» так, що ніяка стація не могла перепиняти розмови. Впрочім, як це було умовлено, усі стації світу припинили на цих двадцять хвилин розмови свою діяльність.
Артименко вертав подратований до свого кіоска й роздумував по дорозі, щоби то дати на місце тієї невдалої розмови до чергового видання «Вістей». Все, за що тільки можна б зачепити, вже було.
— Тепер хіба прийдеться описувати коні сердюків, що
онтам скубуть траву між трибунами, — сказав до Ігоря. — Щось твоя «Queen of Virginia» на мовчанку взяла, Ігоре! А така була би гарненька стаття! У дві шпальти!
Пожди, розговориться, не вспієш й полапати — сказав Ігор. — Воно, бачиш, так, вчені люди не такі скорі до розмови, як ви газетники! Знають ціну слова, що не вибігло ще поза зуби!
Проходючи проміж трибуни, знов увійшли вони до кіоска «Київських Вістей» й стали дожидати. В кілька хвилин по двадцятьтретій висунулось із повітки, що стояла на краю
майдану лівобіч, пять летунських апаратів й тихо піднявшися у гору кружляли деякий час над летунським майданом, а відтак піднімаючись щораз висше, зникли у теміні ночі. А за хвилину мегафони, що тут і там розміщені були понад трибунами, голосили нову вістку із Святошина.
— «Саме в тій хвилині, двадцятьтретя, хвилин шіснадцять, міжпланетне судно ввійшло у горішню верству стратосфери землі. Незабаром можна буде його достерегти добрими далековидами між констеляцією Ліри та Лебідя».
Якийсь нервозний настрій почав огортати присутніх. Хто мав далевид, то починав шукати того Лебідя та Ліри, інші доходили до того, безперечно правдивого, висновку, що шкода труду! Як судно має прибути, то і так прибуде — і вдоволялися тим. За те рух в імпровізованих ресторанах та кіосках, де продавалися перекуски й напитки, був незвичайний.
Кияни сердечний народ! Кожна нагода добра, щоб покріпити душу, а чим, це вже залежало від настрою тієї душі. Запримітив це вже небіщик Нестор, що перед віками мав нагоду добре вистудіювати вдачу «тутешніх». Нераз, певно, приходилося йому небозі оплакувати небіщиків на тризні та веселитися з дядьками, що молодятам весілля справляли. Нераз мабуть за чаркою і «бісовскія пінія» нагадувалися і очі милувались танками скоморохів. Щож, навіть писаніє святе голосило «людіє веселітеся»…