Країна блакитних орхідей
- Автор: Капій Мирослав
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: ТзОВ "УКРПОЛ"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Країна блакитних орхідей». Краткое содержание книги:
… І от саме тоді провінційний, мало ким знаний учитель пише фантастичну повість. Вона дуже відрізнялася від творів Жуля Верна чи Герберта Велса. Тих цікавили фантазії на тему майбутнього науки, техніки. М.Капія боліло інше: майбутнє його Батьківщини, офіційно не існуючої на карті Європи, народу, позбавленого природного права на існування.
Якою ж постає візія України початку XXI століття в повісті «Країна блакитних орхідей»?
Насамперед, всупереч поширеним тоді теоріям про зникнення в майбутньому націй (а це твердили і комуністи, і космополіти), автор був твердо переконаний, що українська, як і інші нації, існуватиме «всупереч всім теоріям, голошеним фанатиками перед віками, і намаганням…, які коштували море людської крові та сліз…». Не сумнівався письменник і в зовсім на той час фантастичній речі: що в ХХІ столітті існуватиме незалежна, самостійна, соборна Україна. І не якась екзотична, варенично-шароварницька, а держава з високорозвиненою наукою і технікою, держава космічна. Україна в повісті М.Капія постає як спадкоємниця історії, її гербом є Тризуб Володимира, вона шанує імена І.Мазепи, Д.Многогрішного, С.Петлюри та інших видатних діячів минулого. Це демократична держава, на чолі якої стоїть гетьман, але яка має й парлямент — Верховну Раду (до речі, цей останній термін з’явився в політичному житті совєтської України аж у 1936 році!). Отже, це держава президентсько-парляментського типу. Має вона тверду валюту — гривню. В Україні ХХІ століття — самостійна Церква, яку очолює Патріярх. Україна користується повагою серед інших держав, у Києві — десятки іноземних посольств. Серед них побіжно автор згадує й посольство Південної Африки — держави, яка виникла лише в 1993 році, а в час написання повісти була колонією, про самостійність якої ніхто й не думав ставити питання.
Вражають науково-технічні здогадки М. Капія. Як про звичну річ пише про телебачення. У кінці 20-х років і слова такого майже ніхто не чув, воно було відоме лише вузькому колу фахівців. Першу в світі телепередачу здійснено в Англії в 1925 р. А в СССР це сталося щойно в 1931 р. Можемо лише дивуватись, звідки про ідею телебачення — і сам термін «телевізор» — дізнався автор, вчитель-філолог, який жив і працював у місцевостях, де й звичайний детекторний радіоприймач зі слухавками був дивом. В усякому разі це свідчення широти інтересів справжнього педагога — творця, а не ремісника.
Або така деталь. Письменник говорить про автомобілі марки «Чумак», які випускаються на автозаводі у м. Кременчуці. Справді, в цьому місті побудовано автозавод — через 25 років після появи «Країни блакитних орхідей»… У повісті наша країна постає космічною державою, що співпрацює зі США, Англією, Німеччиною, бере участь у програмі польотів до інших планет у глибини Космосу.
Таких прикладів можна б наводити більше.
Коли роздумуєш над цим незвичним феноменом, запитуєш: що дало можливість скромному вчителеві піднятися до такої висоти провісництва, аналогів якому не знаходимо в нашій літературі?
Відповідь є у тексті повісті М.Капія. Ось ті слова: «…є щось для людського роду спільного, що огортає всі раси й племена, всі епохи минулі й будучі зв’язує з собою, що віки цілі триває вже й триватиме, поки битимуться людські серця в грудях, — а цим є любов до батьківщини!.. Це та безсмертна іскорка, що її вложив Творець у людську душу… Любов до батьківщини, любов до свого, до рідного…».
Ця безсмертна іскра любові до України палала в серці Мирослава Капія. Вона надихнула його вірою в добре майбутнє Батьківщини. Запалюймо її у собі і в серцях молоді ми — вчителі вільної України, провіщеної нашим предтечею, нашим старшим колегою. Будьмо гідними таких попередників!
Повість «Країна блакитних орхідей» (160 с.) перевидано в Стрию в 2006 році невеликим накладом видавництвом ТзОВ «УКРПОЛ», але все ж таким способом врятована від повного забуття. Ця повість — перший в українській літературі опис космічного польоту, — так вважає американський вчений Волтер Смирнів у «Jour nal of Ukrainian Studies» (2002, № 1–2). У Косові мешкає у батьківському будинку дочка М.Капія Святослава.
Дожидали.
Зазброєними в скло очами вдивлялися в сілюет судна, що ріс з хвилини на хвилину. А воно плило поволі, повагом зачеркуючи довгі кружала: у воздусі, як орел, коли кружляє в піднебесному блакиті.
Було двадцять і пять хвилин по другій, коли адютант міністра військових справ, генерала Олізара, з одним із панів з привитального комітету скорим кроком пішов до телевізійної централі. Ще момент, а з київських фортів понесуться привитальні стріли, що голоситимуть світові про поворот «Queen ofVirgini’ї»…
Біля гетьманської трибуни музика готовила свої інструменти, почетна чета, сердюки й довгі ряди газометчиків витягалися на «струнко». Ще момент!
Якоюсь великанською, чужоземною птахою видавалось міжпланетне судно, що саме стало кружляти високо ще понад летунським майданом. Високі стовпи яркого світла що хвилини вистрілювали в простір із сигнальних веж, даючи знаки, де треба причалювати.
Піднявся пан гетьман на своїй трибуні, піднявся старенький кардинал Милорадович, що сидів біля нього. Дріжучу руку простягнув у гору і благословив нею надпливаючого з просторів гостя. Якась зворушлива мовчанка запанувала на мент серед зібраної юрби на майдані. Очі усіх дивилися то на судно, то на сивобородого старця, що благословляв починові того непосидющого людського духа, що всесвіт перемірював, що не завагався доконати, здавалосяб, неможливого діла.
Благословляв і молився старечими устами за тих, що цього доконали.
Нараз, гень десь у долі грянув стріл, немов звук грому далекого, що бурю віщує, а за ним дальші, один за одним. Це гармаші із київських фортів слали своє привитання «Queen of Virginia». Так витають звичайно монархів, коли ті в гості прибувають. А коли останній грьохіт роздався, а його гомін відбиваючись о саги та плавні котився по Дніпровому плесі, від сторони Київа озвався звук дзвона.
Спершу один голосний та протяжний.
Це дзвін слави із Київської Софії, вилитий на спомин тієї хвилини, коли то Великий Гетьман, прогнавши чужого наїздника з укранїської землі, молився перед незрушимою стіною у святій Софії — голосив своє привитання. А за ним озвалися інші.
Ударили всі дзвони у Київі, дальше по цілій Україні. Аж на летунський майдан долітали звуки дзвонів із Василькова та собору у Білій Церкві. Озвалися сирени по фабричних заводах, гудки із київської пристані та залізничих стацій. І зливалися всі оті звуки у якусь дивну, несамовиту симфонію, що стелилася по росах, плила крізь нічну тишину й вдаряла о незримі струни душ усіх, що дожидали на летунському майдані.
Вдаряли і стрясали ними.
Якесь незясоване почування огорнуло кожного. Радісне й трівожне. Будилися думки у людських душах, поверталися спомини, чогось далекого, призабутого. Цеж востаннє дзвонили так дзвони по всій Україні, коли то незабутній гетьман, прадід отого юнака, що в блакитному жупані стоїть на трибуні задивлений в простір, вїздив до вольного Київа, прогнавши одвічних наїздників української землі. Дітям малим батьки про це розказували, подаючи вістку з покоління в покоління. Як широка українська земля, від моря аж гень по срібну верховину, раділо тоді все, впивалося волею.
Своєю волею!
Не купленою й не дарованою ніким, а добутою важким зусиллям, збірним трудом усіх, кермованих залізною рукою того, що кинув свойому народові давний, призабутий потім, заповіт «не посоромимо рідної землі»..
Хвилювалися людські душі й тремтіли.
Мовчанка царювала над трибунами, така святочна, настроєва мовчанка. А коли міжпланетне судно, обкруживши двічі летунський майдан, повільними рухами почало причалювати та спинилося вкінці недалеко гетьманської трибуни й зарившися гострим кінцем спідного каптура доволі глибоко в землю, заколихалося від потрясення, з трибун мов буря зірвалися оклики «слава», заглушуючи і мельодію гимну, який почали грати оркестри й слова команди, що стрепенули рядами гетьманської гвардії та газометчиків. Без ніякого зазиву відкрилися голови усіх, тільки руки військових підхопились в гору до привіту, який приписував однострій.
Один кардинал Милорадович стояв з простягнутою рукою, благословляючи щераз судно.
А до судна підбігла прислуга, підсовуючи степеницю, як це звичайно буває підчас причалювання літака. Президент витального комітету професор Карачевський й гурток, що стояв біля него, поступив кілька кроків в сторону судна, готуючись до виголошення привіту, якщо тільки дожидані гості вийдуть з судна. Та в ньому ніщо не ворушилося. Округлі віконця, що находилися в горішній частині кулистої поверхні судна, понад галєрійкою, що пробігала довкола судна, ділючи його на дві половині, були заслонені із середини, тільки крізь одно пробивалося лагідне, блакитне світло. Долішня частина, в якій находилися машини, була огорнена каптуром, що до половини зарився в землю.