Країна блакитних орхідей
- Автор: Капій Мирослав
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: ТзОВ "УКРПОЛ"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Країна блакитних орхідей». Краткое содержание книги:
… І от саме тоді провінційний, мало ким знаний учитель пише фантастичну повість. Вона дуже відрізнялася від творів Жуля Верна чи Герберта Велса. Тих цікавили фантазії на тему майбутнього науки, техніки. М.Капія боліло інше: майбутнє його Батьківщини, офіційно не існуючої на карті Європи, народу, позбавленого природного права на існування.
Якою ж постає візія України початку XXI століття в повісті «Країна блакитних орхідей»?
Насамперед, всупереч поширеним тоді теоріям про зникнення в майбутньому націй (а це твердили і комуністи, і космополіти), автор був твердо переконаний, що українська, як і інші нації, існуватиме «всупереч всім теоріям, голошеним фанатиками перед віками, і намаганням…, які коштували море людської крові та сліз…». Не сумнівався письменник і в зовсім на той час фантастичній речі: що в ХХІ столітті існуватиме незалежна, самостійна, соборна Україна. І не якась екзотична, варенично-шароварницька, а держава з високорозвиненою наукою і технікою, держава космічна. Україна в повісті М.Капія постає як спадкоємниця історії, її гербом є Тризуб Володимира, вона шанує імена І.Мазепи, Д.Многогрішного, С.Петлюри та інших видатних діячів минулого. Це демократична держава, на чолі якої стоїть гетьман, але яка має й парлямент — Верховну Раду (до речі, цей останній термін з’явився в політичному житті совєтської України аж у 1936 році!). Отже, це держава президентсько-парляментського типу. Має вона тверду валюту — гривню. В Україні ХХІ століття — самостійна Церква, яку очолює Патріярх. Україна користується повагою серед інших держав, у Києві — десятки іноземних посольств. Серед них побіжно автор згадує й посольство Південної Африки — держави, яка виникла лише в 1993 році, а в час написання повісти була колонією, про самостійність якої ніхто й не думав ставити питання.
Вражають науково-технічні здогадки М. Капія. Як про звичну річ пише про телебачення. У кінці 20-х років і слова такого майже ніхто не чув, воно було відоме лише вузькому колу фахівців. Першу в світі телепередачу здійснено в Англії в 1925 р. А в СССР це сталося щойно в 1931 р. Можемо лише дивуватись, звідки про ідею телебачення — і сам термін «телевізор» — дізнався автор, вчитель-філолог, який жив і працював у місцевостях, де й звичайний детекторний радіоприймач зі слухавками був дивом. В усякому разі це свідчення широти інтересів справжнього педагога — творця, а не ремісника.
Або така деталь. Письменник говорить про автомобілі марки «Чумак», які випускаються на автозаводі у м. Кременчуці. Справді, в цьому місті побудовано автозавод — через 25 років після появи «Країни блакитних орхідей»… У повісті наша країна постає космічною державою, що співпрацює зі США, Англією, Німеччиною, бере участь у програмі польотів до інших планет у глибини Космосу.
Таких прикладів можна б наводити більше.
Коли роздумуєш над цим незвичним феноменом, запитуєш: що дало можливість скромному вчителеві піднятися до такої висоти провісництва, аналогів якому не знаходимо в нашій літературі?
Відповідь є у тексті повісті М.Капія. Ось ті слова: «…є щось для людського роду спільного, що огортає всі раси й племена, всі епохи минулі й будучі зв’язує з собою, що віки цілі триває вже й триватиме, поки битимуться людські серця в грудях, — а цим є любов до батьківщини!.. Це та безсмертна іскорка, що її вложив Творець у людську душу… Любов до батьківщини, любов до свого, до рідного…».
Ця безсмертна іскра любові до України палала в серці Мирослава Капія. Вона надихнула його вірою в добре майбутнє Батьківщини. Запалюймо її у собі і в серцях молоді ми — вчителі вільної України, провіщеної нашим предтечею, нашим старшим колегою. Будьмо гідними таких попередників!
Повість «Країна блакитних орхідей» (160 с.) перевидано в Стрию в 2006 році невеликим накладом видавництвом ТзОВ «УКРПОЛ», але все ж таким способом врятована від повного забуття. Ця повість — перший в українській літературі опис космічного польоту, — так вважає американський вчений Волтер Смирнів у «Jour nal of Ukrainian Studies» (2002, № 1–2). У Косові мешкає у батьківському будинку дочка М.Капія Святослава.
Ще крок і досягли стспениці, ще другий й спинилися па землі.
В томуж моменті проф. Карачевський з підстрибуючими за ним чужоземними делегатами висунувся із гуртка й спрямувався до них. За ним, як тінь плигнув Артименко.
Карачевський відкрив голову, склонився й вдивляючись у кінчик свого лякового черевика, мимоходом кажучи вкритого росою, як це було у його в звичаю коли говорив офіціяльну промову, почав своє привитальие слово:
— Дорогі, довго дожидані гості. Мені припала ця велика честь привитати вас…
Тут Карачевський підняв, свої очі, глянув на стоючі проти нього постаті й спинився. Силкувався говорити дальше та заздалегідь приготована фраза застрягла в горлі й не всилі був вимовити й слова. Бо ті, до котрих були звернені слова його промови не були тими, до яких мав промовляти…
Ті, що стояли проти його, не були тими подорожними, що вибралися судном «Queen of Virginia» в дорогу до Марса й тепер мали повернути.
Артименко, що цілий час з напруженою увагою слідкував за ціпо сценою, так описує її дальше в свойому звідомленпю, що появилося в ранніших «Вістях».
Спинившися в своїй промові, проф. Карачевський мимовільно підняв свою руку до очей й почав їх протирати. Відчувалося, що він не вірить собі — що цс не сон а дійсність. Кліпнувши кілька разів очами почав вдивлятися в стоючі проти його постаті.
А проти його стояв високий мущина з білою, довгою бородою, з клясично гарними чергами лиця й вірлиним носом, одягнений в короткий каптан, що — здавалося пошитий був скорше з якогось гнучкого, блискучого металю як зі шкіри й з такогож матеріялу шапкою на голові, що подобала на шолом, яких вживали колись перед віками. Біля нього стояла дівчина невисказаної краси у довгій нагортці чи туніці, стягненій на рамени аграфкою з розпущеними карими косами, придержуваними над чолом діядемом з якогось незнаного металю. А лиця в обоїх були червоної краски, такої ніжної червоної краски, яку стрічається на малюнках єгипетських фараонів, перших династій. Стояли й вслухувались в слова початої Карачевським мови.
Карачевський здрігнувся.
На їх лицях відбивалася втома а груди ворушились прискорено. Так і видко було, що важко приходиться їм схопити віддих.
В томуж моменті зза Дніпра зійшло сонце й розсипало своє розсміяне, золоте проміння по летунському майдані, по трибунах, по золотистих шоломах й блакитних жупанах гетьманської гвардії.
Здається щойно тепер розгорнувся перед очами прибулих повний образ летунського майдану з його тисячними глядачами — бо видко було, як старик поступився крок вперед, повів зором довкола й спинився на хвилину на гетьманській трибуні, що була проти нього.
Його очі спочили на постаті молодого гетьмана й дідуся патріярха то знов пробігали по трибунах вкритих видцями і якесь внутрішнє хвилювання відбивалося на його лиці а в очах зявилися сльози. Обі руки схрестив він на грудях, мовби хотів здержати те хвилювання, що виривалося з них та видко сильніше було воно за него. Ще момент і голосне ридання рвануло із його грудей а ціла постать зогну-лася, схиляючись до землі, мовби хотіла їй поклонитися, привитатися з нею.
А з уст його зірвалися слова:
— О! Ґея — о! Ґея!….
І з риданням припав він до землі, доторкаючись чолом до неї — тут на київському, летунському майдані на очах тисячної юрби зібраної на ньому…
Дівчина стояла ще хвилину й дивилася то на старика то на людське море, що хвилювало на трибунах. Не то жах, не то здивування малювалося в її очах та й вона огортаючи старика рукою пригорнулась до нього заходючись у риданні.
Так плачуть із великого горя, або радости великої!…
Все те сталося так швидко, що ніхто із присутніх, що гляділи на цю сцену не здавав собі справи, що саме сталося. Перший проф. Карачевський стрепенувся й з його уст упало слово:
— Марсіяни?!
І в томуж моменті лискавкою понеслось воно по летунському майдані, здається скоріше ніж моглиб його облетіти короткі филі телевізійного апарату.
— Марсіяни!….
Так описували цю сцену ранішні «Вісти» в свойому звідомленні.
А Артименко аж ахнув з надмірного хвилювання стоючи за проф. Карачевським й чужоземними гістьми.
— Так! Це отже й ота загадка, що сповивала міжпланетне
судно, що неясним здогадом доторкалася струн його душі. Ця недовідома тайна, одвічна, як сама природа, розгортається перед його очами. Світ мрій недосягнених, біля яких віки цілі проходили, перековується в дійсність, таку тверезу, доторкаєму дійсність….
Ах!….
І захвилювали його груди а в очах засріблилися вії з неменшого може хвилювання, як в того старика, що припавши до землі ридав, доторкаючись чолом до неї.