Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи
- Автор: Малярчук Таня
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-668-084-X
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи». Краткое содержание книги:
Бо легше не зважати на те, що Таня народилася в Івано-Франківську, у 1983 році, що вона десь вчилася і десь ще недовчилася, що вона щодня щось робить, ніж відділити написану нею прозу від Тані Малярчук.
Тарас Прохасько
в шістдесят шість років я звичайно все сприйматиму легше й мені не буде чого сумувати чи побиватися адже я нарешті матиму час думати те що колись не встигла наприклад я лиш тоді згадаю подумати - що вигадка є повноцінною частиною спогаду кохана а дуже часто я спогадую самі лиш вигадки без реальних подій - що в мансарді коли я сиділа на сходах і розповідала тобі історії своїх бабів а ти курила китайські трави - мені на мить здалося що ти дивишся на мене не так як повинна й очі твої від того що ти свідомо чиниш гріх стають сивими аж перламутровими ніби жахаються тіні яку відкидають на навколишні предмети - що зрозумівши це я розхвилювалася й зашарілася і найбільше тоді хотіла аби мої історії про бабів тобі сподобалися попри те що вони просто заповнювали між нами відстань порожнечі й були зовсім необов’язковими ти може їх і не слухала а я може їх і не розповідала - і взагалі навіщо ця до пафосу непристойна чесність? - але не кажи нічого нехай усі думають що ми зустрілися тільки задля історій і - Господи - невже важко так думати нам? - слухай:
Груба Марія вмерла тієї ж грудневої суботи якої одружувалися діти Ядзі й Василини - а рівно через дев’ять місяців не більше і не менше народилась я
ЕНДШПІЛЬ ДЛЯ ЛІЗИ
Несподівано прийшла осінь 2003-го року і треба було терміново починати нове життя. Я поскладала на купки теплий одяг і спалила літній, книжки з підлоги поскидала в кошик, а кошик винесла на балкон, підлила домираючі на підвіконні вазони, зібрала павутину зі стін і свого волосся і постановила собі ніяких крил і польотів, ніяких вольностей, пестощів і пустощів, бо інакше знову доведеться цілу ніч дивитися собі в очі. А гіршого для мене нема, хоч я і жінка.
Сниться, що я сиджу на високому табуреті посеред просторої зали, а навколо колом стоять сторопілі знайомі і незнайомі родичі. Вони по черзі пильно дивляться мені в очі, але я знаю, що це я, Ліза, дивлюся на себе їхніми очима, по черзі перелітаючи від одного глядача до іншого. І таке вдивляння самої в себе з різних родинних позицій і опіній продовжується цілу ніч. Я блазнюю, корчу гримаси, ховаю лице в кишені, б’юся в конвульсіях, викладаю аргументи своєї неповноцінності та епілепсії, що, без сумніву, мало б пом’якшити мою провину і суворість вироку, однак тортури не припиняються, аж поки мама не сприскує мене холодною водою.
Більше жодних польотів і жодного непослуху здоровому глуздові.
Нове життя розпочалося такою історією.
В шість років мені купили голубенький комбінезон, і це перше, що я пам’ятаю, мені купили. Ніхто до того комбінезон не носив: ні моя сестра Інна, ні доньки тіток і сусідок, ні далекі й щасливі красуні зарубіжжя, - ніхто. Я була першою його володаркою, раз і назавжди. З нового понеділка я одягла комбінезон у дитсадок. Погода якраз була для цього сприятливою - йшов дощ. Я хотіла, щоб усі дивилися тільки на мене. Діти, їхні батьки, працівники дитсадка, прибиральниці тощо. Хотіла, щоб на дорогах, балконах і дахах стояли вражені ошатністю мого комбінезона люди, щоб у вікнах виднілися їхні широко відкриті очі і приплюснуті носи, щоб на віконному склі залишались сліди від їхніх спітнілих долонь і масних губ. І, звичайно, було все так, як я хотіла.
На подвір’ї дитсадка на мене чекав зачудований Мар’ян, мій дитсадівський кавалер. До нього залишалось ще кілька кроків і одна калабанина. Калабанини я, звичайно, не бачила, а тільки свій голубенький комбінезон, тому, як це часто буває з малими дітьми, й особливо дівчатками, в усіх своїх дорогоцінних обладунках я несподівано туди шубовснула.