Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
— Дівчатка були в захваті,— сказав мені Ян, — особливо Лінда, бо перед тим як класти їх у ліжко, я граю їм на піаніно.
«Ось двоє щасливчиків, які не розуміють свого щастя!» — думала я, починаючи наводити лад у залі, як тільки пішов Ян.
Я була певна, що до кінця вечора вже ніхто не порушить моєї самотності. Скориставшись з цієї нагоди, вирішила як слід прибрати у вітальні,— я ж любила її більш за всі кімнати в домі, а проте мусила майже цілком полишити на невміле піклування Капітанові й Гійомові. Та не минуло й двадцяти хвилин, — я лише встигла помити плиткову підлогу й повитрушувати з десяток попільничок, залишених в усіх кутках кімнати, — як надворі почулися чиїсь кроки. Тільки-но я дійшла до кухні, як двері рвучко розчинилися перед… Яном і Нікола.
— Фанні, чи можна помити руки?
Хлопці простягли до мене чотири брудні долоні, обличчя їхні блищали від поту. Але вигляд в обох був такий по-хлоп'ячому пустотливий і задоволений, що я не могла втриматися, щоб не звернутися до них наставницьким тоном:
— Справжні поросята! — сказала я, оглядаючи їх з голови до ніг. — Яку це дурницю ви робили, що так забрьохалися?
Ян відкрутив кран, схопив мило й подав його Нікола.
— Я зустрів цього добродія за кілометр звідси на дорозі до Булоні,— сказав Ян. — Він трудився в поті чола, міняючи ліве заднє колесо батькової машини.
— Мені справді пощастило, що він наспів, — докинув Нікола. — Минулого разу, коли лопнув скат, ремонтував його сам власник гаража, що поблизу Ред'єра. А це таке собі дитятко вагою в сто тридцять кілограмів! Коли він загвинтить гайки, то це вже навіки. Нам довелося таки добряче попомучитися, поки розкрутили їх, правда ж, Яне?
Я дивилася на них, як вони стояли пліч-о-пліч біля кухонної раковини: одна голова білява, друга — темно-русява. Час від часу вони поверталися і по-змовницькому підморгували один одному, — напевно, вперше, відколи познайомилися!
— Ну, що ж, — промовила я, все ще зберігаючи менторський тон. — Дізнатися, що ви допомагаєте один одному, — це, далебі, приємніше, ніж дивитися, як ви гризетеся. Це на користь вам обом.
— Годі вже! — пробуркотів Нікола. — Ми ж не малюки з твого підготовчого класу.
— І ти могла б трохи більше поважати твоїх старшеньких! — у тон йому додав Ян. — Насамперед не забувай, скільки тобі років! Усього дев'ятнадцять… І не можна сказати — «вишневих», бо ти ж народилася в лютому. А що цвіте в лютому, Нікола?
— Боюсь, що нічого. Ах, так, проліски.
— Ну, скажімо, так: дев'ятнадцять літ нашому Проліскові… Дев'ятнадцять Проліскові літ, — повторив Ян повільно, вслухаючись у звучання слів. — Гм, непогано звучить, слово честі!..
Однаковим рухом двоє хлопців повернули до мене мокрі обличчя, руки їхні теж блищали від води, а погляд в обох раптом став глибоким, проникливим. Наша приятельська невимушена простота, часом приязно-доброзичлива, часом насмішкувато-глузлива, здавалося, от-от розвіється, щезне. Дивне напружене мовчання нараз запало між нами.
Я підійшла до буфета, дістала звідти старенькі рушники й кинула їм. Вони підхопили їх на льоту. Довго мовчки, не кажучи ні слова, витирали руки і обличчя, потім Ян знову накинув на плечі свою лижну куртку.
— Треба йти… — промовив він, злегка зітхнувши. — Гаррісони розраховують на мене, а я й так уже запізнився.
Розчинив двері, повів на мене іскрометним оком і, трохи підвищивши голос, мовив: — Бувай здорова, Пролісок!..
Залишившись наодинці з Нікола, я для годиться почала накривати на стіл. Машинально поставила три тарілки. Потім одну прибрала…
— Дід вечеряє на кораблі,— пояснила йому. — А коли повернеться Гійом, я й сама не знаю… Принаймні хоч ти залишишся? — спитала, тримаючи в руках тарілку і якось непевно дивлячись на Нікола.
— Ні, дякую. Я ж забіг на хвилинку, мимохідь. Незвична зморшка перетинала його чоло.
— Забіг на хвилинку?
— Атож.
«Що за цим криється? — питала я себе. Може, йому прикро, що він наскочив на Яна майже на порозі Сонячних Дзиґарів?»
Щоб пояснити все, я розповіла йому про гонитву на мотоциклі і — більш стримано — про ті турботи, яких завдавала нам Голубка. А закінчила так:
— У тебе ж, мабуть, є хвилин з десять у запасі? Тоді посидь трохи зі мною.
Він мовчки пішов у вітальню. Кімната була тепер яскраво освітлена, бо, збираючись мити підлогу, я засвітила люстру. Нікола кинув погляд на камін і підморгнув мені одним оком:
— На твоєму місці я б, — сказав він, — погасив усі лампи, — досить було б і відблисків полум'я з каміна.
«Цікаво! — подумала я. — Щойно Ян, заставши мене в півтемряві, спитав, чи не занедужала я. А цей — навпаки, радить: погаси всі лампи! Невже Нікола більше поет у душі, ніж Ян? А проте це ж Ян кинув мені, прощаючись: „Бувай здорова, Пролісок!“ Ах! Які вони химерні, ці хлопці…»