Діти морських туманів

— Он туди, праворуч! Проїжджайте!..

Ян шалено мчав уперед, не спускаючи з ока сірої плями машини-утікачки, що маячила вдалині. Через кілометр йому пощастило наблизитися до «ягуара» — той мусив пропустити школярів, що саме переходили вулицю. Ян вирулив на кілька метрів перед автомобілем і зупинився.

— Тепер він попався, голубчик! — вигукнув Давід, який теж думав про новий маневр. — Гальмуй тихо, зовсім тихо. Ти поступово змусиш його збавити швидкість і зупинитись.

Але його ще не схопили. Поки рух на автостраді був дуже напружений, «ягуар» мусив збавити швидкість, скоряючись мотоциклові. Та незабаром, саме при виїзді з міста, транспортний потік порідів, і потужна сіра машина рвонула вперед, за кілька секунд розвинула швидкість близько ста кілометрів на годину, минувши переслідувача, мов простий придорожній стовп. На максимальній швидкості спустившись з косогору, «ягуар» залишив мотоцикл далеко позаду.

Вилаявшись, Ян і собі натиснув на акселератор, знову кинувшись у погоню, але за мить Давід прокричав в потилицю:

— Увага, там далі — подвійний поворот. До біса паскудне місце! Не варто ризикувати життям заради шістдесяти франків — га?

— Твоя правда.

Подолавши без зайвого риску віраж, вони знову помітили далеко попереду, на шляху, що повертав праворуч у напрямі Сент-Леонар, знайомий сірий «ягуар». Ось він обігнав грузовика, потім ще дві легкові автомашини. Це було вже справою честі, і вони вирішили гнатися ще кілометрів три, до Понт-де-Брік. Іноді там утворювалася «пробка», і транспорт зупинявся. Це могло затримати втікача.

Несподівано, перш ніж спуститися з косогору, за крутим поворотом унизу, вони скрикнули в один голос: «ягуар»! Машина стояла на обочині під косогором, між двома мотоциклами автоінспекції.

— Можна подумати, що на нього навмисне чекали, — сказав Давід.

Вони поволі під'їхали до машини. Давід привітався й сказав:

— Коли закінчите з водієм, ми зможемо дещо додати.

— Що саме?

— Цей чоловік утік, не заплативши за бензин. Узяв шістдесят літрів на бензоколонці в Булоні, біля порту. Ми обоє — свідки. Ми гналися за ним…

Один із полісменів кинув важкий погляд на молодика за кермом.

— Ви порушили правила руху, хіба цього ще не досить для одного дня? Не похвалю я вашого батька, що дав вам автомашину. Краще б він купив вам самокат, це було б безпечніше для інших!

Другий полісмен тим часом зажадав, щоб Давід і Ян, як свідки, назвали йому свої прізвища й адреси.

Давід подав своє посвідчення, те ж саме зробив і Ян. Неуважно глянувши на свого незнайомого супутника, він помітив, що в того в очах спалахнув вогник зацікавлення.

— Мосьє Оффланж, чи ти ба! А тебе не так-то легко спіймати! Та після такого пролога нам не варто вже знайомитися, правда ж?

В його голосі бриніла насмішкувата нотка. Зацікавлений Ян нахилився до чоловіка:

— Ви про що?

Той весело ткнув його пальцем у бік.

— Я Давід Ферк, щоб ти знав, батько Марінетти. Якщо маєш хоч найменший сумнів — спитай у полісмена, він саме перевіряє мої документи! І не здумай мені «викати». Надто пізно тепер починати!