Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
Кахляна, подекуди потріскана підлога кольору рудої міді, муслінові фіранки, коробки з прянощами, вишикувані на поличці над плитою: я знову розглядала чистеньку сільську кухню, яку вже бачила крізь вікно того сумного березневого вечора.
На плиті кипів блискучий чайник, а Марінетта примостилася за столом, вирізуючи ножицями малюнки.
— Добридень, Марінетто!
Та мала дикунка, засоромившись, клубком скотилася зі стільчика й уткнулася лицем у материну сукню.
«Наскільки краще було б їй у нашій школі,— подумала я. — Вона б співала, гралася, танцювала й сміялася з нашою веселою малечею!..»
На другому кінці столу сидів, схилившись над зошитом, хлопчик, якого ми ніяк не сподівалися тут побачити, — у нього були лукаві очі, напівсховані під густою солом'яною чуприною, і він, видно, безнадійно жонглював з трьома дробами, у яких чисельник і знаменник ніяк не хотіли скорочуватися.
— Іди вже, Пополь, — сказав Давід, занурюючи руку в його шорстку чуприну (як він, видно, любить таких хлопчаків!). — Розв'яжеш приклади вдома. А наступного четверга скажеш мені, що б ти хотів краще мати: сім сьомих солодкого пирога чи сорок сорокових.
Хлопчик підвівся, грюкнувши дерев'яними сабо, і рушив до дверей, не забувши співуче сказати на прощання:
— До побачення, мосьє-мадам…
Обличчя його було геть замурзане карамелькою, яку Крістіна щойно перед тим засунула йому в рота.
— Я знав, що ти маєш додаткові уроки в колежі. Але що ти й у неділю, у себе вдома… — почав був Ян.
— Ах! Треба ж знайти собі якусь роботу!
Я помітила, як рвучко обернулася на ці слова Крістіна.
— Роботи вистачає і в домі, і в садку, але признайся, Давіде, ти просто страшенно любиш навчати.
Крістіна зверталася вже до нас:
— Це в нього справжня пристрасть. — У голосі її почувалося ще більше гіркоти. — Коли ви не прийдете сюди, у четвер чи в неділю, завжди застанете тут сільських хлопчаків. Та й вибирає він найбільш затурканих, занехаяних…
— І додай: найбільш скритних, замкнутих… Авжеж, таких дітлахів я люблю найдужче, — признався Давід. — Може, я й сам у душі дикун.
— Це вже точно! Досить поглянути, в яку глушину занесла нас доля.
— А хто в цьому винен? — швидко й роздратовано відповів Давід. — Ми ж могли вибрати Сент-Омер. Але ти хотіла…
— Хотіла!.. Хіба ти забув, за яких обставин ми покинули попереднє місце? Зрештою, Давіде…
Вона урвала фразу, не договоривши, насилу стримуючись, щоб не вибухнути ще дужче.
Невже це Крістіна, лагідна й урівноважена вчителька нашого підготовчого класу? І Давід враз зробився мертвотно блідий, неначе йому дали ляпаса… Нема ще й п'яти хвилин, відколи ми переступили поріг цього дому, як тут уже гримить гроза. Мабуть, це тому, що атмосфера в ньому була вже наелектризована й до того. І раптом я подумала, що це перша «сімейна сцена», яку я спостерігаю зблизька. Боже! Як же це сумно! Я кинула розпачливий погляд на Яна, та він, здається, цього не помітив. Обличчя у нього було замкнуте, наче він забарикадував свою душу проти цього подуву люті, що шаленів у кімнаті. Але не для того, щоб стати в позу стороннього глядача! Я почувала, що він насторожі, уважно прислухається до всього і шукає якогось слова, жесту, котрі могли б непомітно відновити спокій і мир у домі.
Нараз я побачила Яна між Крістіною і її чоловіком, які й досі гнівно дивилися одне на одного. Він якось зігнувся мало не вдвоє, нахилився над Марінеттою й майже пошепки спитав її:
— Скажи, а ти вже бачила білих мишок?
— Ні,— так само тихо відповіла дівчинка, зводячи на нього все ще налякані очі.
— Ну, добре, я тобі зараз покажу одненьку. Є в тебе носовичок? Сподіваюсь, він білий, чистенький?
— Це в татка є білий.
— Тоді піди й попроси у татка!
Якусь мить Давід ніяк не реагував на цю розмову. Потім зрушив з місця, вийшов, одразу, ж вернувся і подав Янові велику білу носову хустину. І от уже за два прийоми, трьома рухами, Ян склав її й перетворив на білу мишку з двома загостреними вушками, і мишка та стрибнула йому на руку, потім, коли Марінетта хотіла її схопити, втекла, заховалась у рукаві Янової куртки і зовсім зникла.
Мала дзвінко розсміялася.
А Ян уже споруджував їй хатинку у великій порожній коробці з-під борошна, яка стояла на буфеті. Він прорізав ножем віконця, майстерно зробив димар. Дівчинка дивилася на нього, мов заворожена.
— Це в нас буде хатинка для мишки, — сказала вона. — Я дам їй трошки тертого сиру. Мишки люблять тертий сир. А ти любиш сир, скажи?