Діти морських туманів

Голосний вибух сміху. Троє чоловіків підводяться і подають нам руки, три легких поклони, які адресуються вже тільки мені. Диван у кутку, крісла навколо низенького стола, заставленого недопитими чарками, пачками сигарет, заваленого іноземними журналами. У одного з офіцерів на рукаві синього морського кітеля — чотири золотих галуни, у другого — три, у третього — тільки один. У всіх дуже голубі очі, дуже біляве волосся, обвітрені і обвіяні морозом та вітрами обличчя. їхні довгі постаті височать наді мною, такою маленькою-маленькою поряд із ними, але в кожному з них я почуваю щось братерське, рідне і водночас ласкаво-іронічне. Боже, як же Ян схожий на них, як почувається, що вони одної крові, одного роду-племені!..

У мене забирають плащ, садовлять у крісло, питають, що я питиму. По-англійському, певна річ, але вони розмовляють не дуже швидко, щоб я розуміла. Невже Ян у своєму блискучому вступному слові, виголошеному по-норвезькому, міг сказати про мене щось, чого він мені не переклав? Коротко кажучи, я все розумію, і мене розпирає гордість від того, що я розумію їх і можу теж відповісти по-англійському.

Ось капітан підносить склянку й каже, дивлячись на мене:

— Skoll!.. [2]

Я теж піднімаю склянку і усміхаюсь йому:

— Skoll!..

Усі в каюті всміхаються, крім Яна. Я раптом помічаю, що його очі, які досі невідривно й тривожно дивилися на мене, тепер прояснюються. Може, він боявся, що я розгублюся, злякаюсь? Що йому доведеться червоніти за мене на цьому кораблі, який є часточкою його батьківщини? Певно, так, бо тепер у нього дуже вдоволений вигляд.

Перші хвилини промайнули. Ян знову заговорив мовою Нансена і зробив це так легко й невимушено, що я була просто вражена. Він розмовляв по-норвезькому майже так само швидко й вільно, як і по-французькому. Поступово у мене з'явилося відчуття, ніби між Яном і цими трьома офіцерами виникла якась мимовільна чудова злагода і взаєморозуміння: то була Норвегія в мініатюрі, у якій не було місця для мене, з якої мене було виключено.

О, звичайно, не навмисне, несвідомо! Просто це був невидимий бар'єр мови, крові, звичаїв… Я думала, що зможу подолати його, прогнати геть, та ба! — ось тепер він дався взнаки з новою силою. Я наштовхнулася на нього, як на непробивний кам'яний мур.

За мить я побачила, як Ян і ще двоє офіцерів підвелися й рушили до виходу.

— Нікуди не йди, Фанні! Нам треба пошукати log-book, — кинув мені Ян.

Але хвилини минали за хвилинами, а вони все не верталися. Зрештою, втомившись підтримувати з капітаном розмову, в якій незабаром вичерпалися ті рідкі теми, що могли бути спільними у командира великого норвезького корабля і маленької вчительки французької школи, я, мобілізувавши всі свої знання англійської мови і підвівшись з крісла, промовила:

— Many thanks, captain. I will now find out where Jef Nilssen is and what he intends to do.