Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
(Щиро дякую, капітане. Я хочу тепер розшукати Єфа Нільссена і спитати, що він збирається робити далі).
З боку вузького переходу вздовж надбудови до мене долинули вибухи сміху, грубуватого й гучного, як перестук кремінців на березі моря. Ідучи на ці звуки, я наблизилась до каюти, де Ян і ті двоє офіцерів сиділи навколо бортового журналу, грубезного зошита, в якому докладно занотовувалося повсякденне життя корабля. Зошит було розгорнуто на незаймано чистій сторінці, тут же поряд лежало дві авторучки, стояли попільничка і склянки, наповнені холодним молоком. Морське донесення, що його мав доставити Ян, звичайно, не було просто химерою, і, наскільки я могла судити, ці троє чоловіків робили цю нудну роботу залюбки! Хоч я не розуміла жодного слова з того, про що говорилося в каюті,— досить було побачити Янове обличчя: воно так і сяяло від задоволення. Здавалося, дитина після довгих місяців розлуки знову знайшла своїх братів…
Коли я показалася на порозі каюти, Ян вигукнув, ніби перепрошуючи:
— Я зовсім забув про тебе! Даруй, я ж бо не звик, щоб ти супроводила мене на борту корабля… Хочеш, я принесу й тобі склянку молока? Ти сідай ось тут, подивишся, як ми працюємо. Морське донесення — це не просто формальність, запевняю тебе. «Табор» був добряче пошарпаний штормом у Середземному морі. Палуба й місток були геть залиті водяними валами, і судно на два дні лягло в дрейф…
Потім — уже тихше, ніби по секрету:
— Це для мене щось та важить, Фан, — знову опинитися на борту норвезького корабля, ти ж розумієш?..
Я злегка кивнула головою: о, я дуже добре розуміла…
— Послухай, Яне, — рішуче мовила я. — У мене тут є приятелька по колежу Анжельє, яку я дуже люблю і яку не бачила з Різдва. Вона живе поблизу, пішки йти чверть години…
— Та що ти, Фанні!.. Хочеш уже йти? Хіба тобі тут не подобається?
Щире здивування бриніло в голосі Яна.
— Ні, тут дуже добре, але морський корабель і молоді дівчата — то зовсім різні речі… Уже давно минув той час, — сказала я тихо, — коли дідусів колишній товариш по плаванню міг назвати мене «юнгою»…
Наші погляди зустрілися — може, Ян теж шкодував, що цей час минув?..
— О котрій годині заїхати по тебе до твоєї подруги, щоб одвезти до Сонячних Дзиґарів? — тільки й спитав він.
— У батька її є, машина, він сам відвезе мене. Отже, ти зможеш лишитись на «Таборі» скільки схочеш.
— А що б ти сказала, — він вагався, — якби я прийняв запрошення офіцерів і провів цю неділю з ними і навіть залишився ночувати на кораблі?
Мені якось вдалося стримати тремтіння в голосі.
— Ну, звісно, Яне! Ти можеш робити все, що тобі подобається. Особливо на кораблі твоєї країни…
Як би мені хотілося, щоб він почував себе не таким вільним, мій норвезький принц!.. Але він обмежився тим, що провів мене до кінця трапа. І я покинула його там, на набережній: висока самотня постать, на губах — легка усмішка, усмішка дитини, яка може цілком віддатися своїй радості…
Розділ п'ятий
ЦІ ВОЛАННЯ, ЯК ГОЛОС
ЗАБЛУДЛОЇ ДИТИНИ СЕРЕД НОЧІ…
Коли вранці Давід Ферк увійшов до контори морського комерційного посередника і спитав, чи може він побачити Яна, на обличчях кількох чиновників з'явилися посмішки. Це вже втретє на цьому тижні він приходить сюди… Йому відповіли, що Ян проколов камеру і застряв біля ремонтної майстерні на вулиці Верден, у портовому кварталі.
— Ну, це ще півбіди! — сказав наполегливий Давід. — Поїду по нього! Маю ж я зрештою подякувати йому за те, що врятував мою доньку…
Скоро він різко загальмував біля майстерні з бензоколонкою, де Ян, нічого не підозріваючи, ждав, доки йому полагодять мотоцикл.
І тут за кілька секунд все закрутилося, як у вихорі.
Камеру було полагоджено, і Ян вже збирався рушити з місця, коли раптом сердито закричав механік, високий кремезний чолов'яга в зім'ятому кашкеті. Сірий «ягуар», щойно заправившись, буквально вислизнув у нього з-під носа. Зухвалий шахрай-водій, не кажучи ні слова, вискочив з максимальною швидкістю на дорогу, помчав геть, не заплативши.
— Мерзотник! Він же взяв у мене шістдесят літрів!
Це було мов ланцюгова реакція, яку ніщо вже не могло спинити. У відповідь на крик механіка Ян натиснув на педаль стартера. Мотоцикл заревів, і хлопець умить осідлав його, вирішивши наздогнати злодія. Та нараз в його мозку майнула думка: двоє ловців — краще, ніж один, і двоє свідків — теж. А за десять метрів від нього біля свого «дофіна» стоїть отой худорлявий прудкий незнайомець. Ян під'їхав до нього: