Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
Увечері, повернувшись із школи, я принесла з кухні тартинки й каву з молоком і, не запалюючи лампи в залі, сіла на килимі, підігнувши під себе ноги, освітлювана тільки відблисками полум'я, що палало в каміні. Підкинувши кілька круглих полінець на розжарене вугілля, примостилася отак затишно біля каміна й віддалася мріям.
Незабаром почувся шурхіт коліс по гравію подвір'я, і за хвилину по тому на порозі показався Ян.
— Що це ти сидиш у темряві, Фанні? Чи не захворіла, бува?
— Ні, здорова.
— Щось нікого не чути. Де ж це Капітан і Гійом?
— Гійом у Монтреї. Йому треба накреслити ескіз стелажів для бібліотеки тамтешнього нотаря. А діда один із його колишніх молодих помічників, який став капітаном великого корабля морської пасажирської контори, запросив пообідати у них на борту. Він привезе його на своїй машині додому пізно ввечері.
— І вони покинули тебе зовсім саму?
— Біля палаючого каміна я ніколи не почуваю себе самотньою, ти ж це добре знаєш. А от тепер прийшов ти!.. — додала я усміхаючись.
Справді, було щось незвичне в тому, що ми лишилися тільки вдвох у Сонячних Дзиґарях і тепер сиділи при цьому мерехтливому полум'ї.
— Зараз я принесу ще чашку кави і тартинку з маслом та сиром…
Отоді Ян і розповів мені про свою зустріч з Давідом, яка сталася цього ранку…
— Є ще одна річ, яку я хотів би тобі розказати. Коли ми повернулися з Сент-Леонара, хазяїн бензоколонки на радощах вирішив «сприснусти» добру новину, яку ми йому привезли. Ну, як тут було відмовитися! Отож посідали ми за столик перед наповненими склянками, і він вигукнув тоном людини, закоханої в хороші машини: «Не можна, щоб такі машини довіряли казна-яким лобурям і гультяям!» Я побачив, як спохмурнів Давід. «То наша трагедія, — сказав він, — що надто багато людей на дорогах стають як звірі. Ні, я ніколи не зможу простити їм отого шаленства на дорогах. Кати середньовіччя, їй-право, не були гірші…» На цих словах, Фанні, Давід раптом замовк. Очі його засвітилися якимсь дивним вогнем. Хтозна, який страшний спогад ожив у його уяві, розбуджений цією гострою критикою напівбожевільних «лихачів». Чи не нагадала йому наша гонитва, що так вдало закінчилася, якоїсь сумної пригоди з минулого?..
Настала довга пауза. Я не втрималася і прошепотіла: «Марінетта…»
Той таємничий випадок, коли Ян витяг її з калюжі, був ще зовсім свіжий у моїй пам'яті.
Ян кивнув головою:
— Якби я був наодинці з Давідом… Але з нами був хлопець з бензоколонки. Я просто поклав руку Давідові на плече і сказав: «Я вірю в зустрічі. Це не просто для власного нашого задоволення, щоб ми могли розіграти таких собі вершителів правосуддя на дорозі, випадок чи доля звели нас, — та ще й за таких виняткових обставин… Те, що ми зробили, зв'яже нас у майбутньому. Відтепер я завжди зможу покластися на тебе, а ти — на мене…» Я вклав у ці слова всю теплоту, на яку був здатен. Давід ствердно кивнув головою, якось розслабився після пережитого напруження й усміхнувся мені…
Згодом, лишившись на самоті, я почав думати, яке важке зобов'язання узяв на себе і до чого воно може призвести. Але те, що сказано, — сказано. У тій ситуації я не міг діяти інакше, ти розумієш, Фан?..
Він повернув голову до мене, і на якусь мить я замилувалася його скульптурно чітким профілем на тлі відблисків полум'я. Зненацька наші погляди зустрілися, його очі глибоко-глибоко зазирнули в мої. Я почувала, що Ян зараз такий близький мені, як ніколи…
Та в цю хвилину я подумала, що мені нема чим пишатися. Я згадала той вечір біля Голубки, коли бачила, як гірко плакала Крістіна. А що я зробила для неї відтоді?
З щирим жалем я розповіла Янові про свій березневий прихід до Ферків.
— От бачиш, усе долучається одне до одного, — пробурмотів він. — Те, що ти бачила того вечора, і те, що ми помітили в той день біля калюжі, і те, що я зрозумів сьогодні вранці…
Знову довга пауза. Потім Ян підвівся, сперся ліктем на виступ каміна. Можливо, вперше цього вечора я відчула, наскільки він вищий за мене не лише своїм зростом, але й якоюсь внутрішньою силою, і почуття гордості за нього і безмежної довіри пойняло мене.
— Так, Давід і Крістіна, безперечно, потребують допомоги… Післязавтра неділя. Якщо ти згодна, Фан, то ми придумаємо якийсь привід — байдуже який — та й помандруємо вдвох до Голубки!..
Невдовзі по тому Ян поїхав. Гаррісонів запросили у гості якісь їхні друзі, і Ян пообіцяв, що повернеться рано й побуде з їхніми доньками.