Сучасна польська повість

Адже ніхто від того не потерпів!» Яка двозначна, істинно фарисейська відповідь. Фізик розводив руками: «Я нічого не знаю, я ж не класний наставник. Я хотів був узяти якийсь клас, але мені сказали, що мій вік і брак досвіду стоять цьому на заваді».

Не завжди нам з Вандою щастило порозумітися, — у питаннях начебто нейтральних, — так легко, як першого разу. От, наприклад, ми знов сидимо на тій самій чи на якійсь іншій лавочці… Ванда розчісує волосся, потім ховає гребінець у сумочку і щось у мене питає, я не чую й нахиляюсь до неї, але так, щоб, боронь боже, не торкнутись її плеча. Вона кілька хвилин крутить срібний браслетик на зап’ястку. Вигинається то в один, то в другий бік, тому я притискаю лікті до себе і ввесь напружуюсь. Ось зараз на мене посиплються запитання, наздоганяючи одне одне, мов намистинки в разку.

— Які книжки читають у вашому селі?

— Не знаю. Їх одержують через Спілку селянської молоді.

— Там погані книжки.

— Кажуть, що хороші.

— Хороші? Тому-то, мабуть, ваші хлопці й виховані точнісінько, як ти, а дівчата й на дівчат не схожі.

— Вони в цьому не винні. Цілий день працюють, живуть у злиднях, отож увечері їм хочеться якось розважитись. І ось раптом — таке в мене враження — у них неначе виростають крила, й вони летять, летять…

Ванда подивилась на мене уважно й докірливо.

— На селі негаразд. Слухай мене, я краще знаю.

Ксьондз казав, що там не вдасться заснувати католицьке об’єднання молоді. А ксьондз неабихто, він член «Католицької дії»[14]. А батько, ти ж знаєш, шукає, де можна було б організувати гурток Стронніцтва народового[15].

— Думаю, їм досить і Спілки селянської молоді. «Але спробувати треба», — якось порадив я адвокатові.

— Господи, коли так піде далі, то з людьми взагалі не можна буде знайти спільної мови. Богові доведеться пекло розширити, чи що? Невже ти цього не бачиш?

— Ні, ще не бачу. Бог розширюватиме пекло? Навіщо ж завдавати клопоту богові? Досить буде й кількох нових Берез.

— Береза? Може, й так. Шкода цих людей, але нічого не вдієш! Там сидять не тільки комуністи. Ох, боже, боже, часом туди відправляють і цілком порядних людей.

Стоячи на двох протилежних полюсах — і не тільки в описаному випадку, — ми часом ідемо на уявний компроміс.

— Що ти насправді думаєш про селянство? Без ідеалізації, без крайнощів. Чим воно живе? (Позавчора у нас дома якраз була про це розмова. Адже повалити уряд неважко, але спершу треба завоювати село).

— Молитвами. Народ ходить до костьолу, — відповів я, наче під диктовку.

— Хіба цим обмежуються його інтереси? Ти не крути.

— Не знаю. В Росії теж до церкви ходили. З народом ніколи нічого не відомо. Ні, скоріш відомо.

— Церква — не костьол.

— Так, звичайно. А піп — не ксьондз. Там розпустили народ, а тут його тримають у покорі. Не дозволяють з колін піднятись.

— Отож-бо. Адже існує моральна й духовна дисципліна.

Від двозначностей ми часом вибухали, а часом ні. Коли сутичок між нами не було, ми вважали це за вияв взаємної симпатії. Лукавлять не тільки з ненависті, а й з любові, або коли підсвідомо мріють про любов.