Чорний романтик Сергій Жадан

Чи не найбільша пристрасть Жадана та його героїв (може, поза тими, що вище вух позагрузали в бухлі, трахканині тощо) — це музика. Але не подумайте, що Моцарт, Шопен чи навіть, скажімо, Таривердієв. Загалом кажучи, не та музика, що чує людину в світі, допомагає зосередитись у собі, відчути саму себе і світ, а та, що, словами оповідача, «б'є по хребту», ламає ребра, бере за горло, вивертає душу (знов-таки: писано згарячу). Тексти Жадана сповнені назв найпопулярніших гуртів такого роду та імен славетних виконавців, що засвідчує його досконалу обізнаність із цією вкрай важливою матерією. Але й не це головне. Головне — як повно схоплює він ритмозвукове багатство й силу, динаміку потоків цієї музики (з якої часом виводить — слушно чи ні, йому краще знати — всю свою поведінку, почерк життя, а власне й «каркас» особистості), як емоційно і психологічно глибоко виписує її вплив на слухачів, її владу — не лише над натовпом фанатів, а й над, сказати б, фанатом-індивідуалістом.

І тут можна спостерігати очевидну суперечність. Музика ця сповнена духу свободи, зухвалості, щирості самоствердження в житті, тобто — в ній нібито реваншує пригнічена побутом людяність. Але вона ж володіє і силою упокорення собі, вона брутально накидає себе, несе в собі імпульс стадності, не залишає вибору, здатна робити людину своїм рабом, одним із безликих у натовпі сліпих і безжалісно войовничих фанатів. І про це також не забуває Сергій Жадан: «Зомбування найлегше проводити на рівні ритму, ретельно й цілеспрямовано, за моєї пасивної участі та номінальної присутності»; «Музика — це більш-менш ритмізована загроза моїй свободі…» Отакі парадокси. Мабуть, тільки сформована і сильна особистість може зберегти себе в магнітному полі цієї музики. (Див. альтернативи: «десять треків, які я хотів би почути на власних поминках» — у четвертому розділі «Anarchy…»)

Ось тут і є, на мій погляд, велика суперечність, яку особливо відчуваєш, коли читаєш блискучий есей Сергія Жадана про свободу, яким завершується його «Луганський щоденник». На цю тему — про свободу людини — писано й читано багато, але не можу пригадати… не те щоб глибшого, глибше, мабуть, є, і системніше, «науковіше» є, — але не можу пригадати особистішого, пережитішого, пристраснішого, іронічнішого, сум'ятнішого, а тому й переконливішого. Переживання складності й суперечливості простого й однозначного поняття «свобода» в його стосунку до реального людського життя, переживання несумісності свободи й відповідальності і водночас неминучості їх суміщення, навіть неприховувана розгубленість перед непосильністю такого суміщення (надто за умов нездатності та принципового небажання людей чути одне одного й натомість невситимої потреби кожного говорити самому), — а все-таки думка про необхідність етичної волі йти крок за кроком оцією туго натягнутою линвою між двома прірвами-пастками — свободою і відповідальністю… Це все написано дуже жорстко і дуже лірично!

Як на мене, ці кілька сторінок Жаданового есею про свободу могли б увійти до антології найцікавіших текстів на цю тему.

Що ще дуже цікаве в «Anarchy in the Ukr», — так це мимовільні, а в розділі «Мої вісімдесяті» цілеспрямовані свідчення автора про те, як формувалася його особистість і як це впливало на його творчість; фактично тут є і самооцінка, хай і непряма, і навіть коли не вказівки, то підказки для майбутніх критиків і дослідників, — звичайно ж, усе це у властивій Жаданові ігровій формі. У яскраво виписаному сценарії уявного (а в принципі цілком можливого!) фільму про його вісімдесяті («мої вісімдесяті легко надаються до екранізації») є кілька позицій, дуже важливих для оцінювання його художнього світу (а точніше — для уявлення про його творчу самоорієнтацію).

У цьому фільмі має бути насамперед багато любові, каже він. Мабуть, як і в його прозі. Хоч не все називане там любов'ю надалося б до екранізації. Принаймні дещо дістало б інакше означення. Але це між іншим. У цьому кінофільмі мали би бути вся інфраструктура, весь антураж і всі інтер'єри великого українського міста, а його героями мали би стати «кишенькові злодії, божевільні алкоголіки, містечкові проститутки, веселі фарцовщики, спекулянти й кіномеханіки, мандрівні бібліотекарі зі своїми переносними ятками й професійні циганки, котрі збирають мито на базарах і вуличках…» І що б ви думали? «У цьому кіно не було б достатньо позитивних персонажів, негативних у ньому не було б зовсім, у всякому разі, я б не хотів, аби вони там з'являлися. Більше того — у такому кіно навіть персонажі потенційно негативні, як-от згадані мною тут фарцовщики чи не згадані люгери, обов'язково трактувалися б як герої, хай і не позитивні, але не без своїх чеснот».