У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

-Гріх вам, дядьку, таке говорити! Хто ж я? Та й помочі від вас скільки маю, то чого б хотів вам зла? - образився Карпо. - А що боюся за нього, то таки боюся!

-В тих козаках, що ти побув, усього можна було навчитися, - пішов до печі з мискою Харитін. - Мирона ж твої дружки он на двадцять літ у каторгу всупонили, поки ти за них отам рубався, а вони тут гвалтували люд трудовий. Не прощу вам отого розбрату, скажені, і вмерши. Все забрали, як підмели, статки пограбували, людей нацькували, - лаявся він, поправляючи дрівця в грубі, що ледь загоралися. - Сходи в робкооп і купи мені добрячого замка, бо, видно, ковінька його матері, то не жарт був! Побоялися вони Змія, чи мене пошкодували старого? - доскіпувався. - Ти  йди, і щоб одна нога тут, а друга там мені! Гроші на нього маєш? - тяжко сопів Харитін.

-Маю, дядьку! - закрив за собою хатні двері Карпо.

Вияснив він усе належно аж біля робкоопа. Коней у місті покрадено вночі лише в стайні ДПУ та тих, що його служки тримали чомусь дома. Інших коней злодії хоч і навідували, ні в кого не забрали. Карпо купив два замки і спершу припасував дядькові на стайні, а потім те вчинив удома. Коли ішов від робкоопу, то бачив біля ДІУ ораву циган, чув їх шарварок, плачі і диву давався, що невинних циган мордують. Тепер же мив руки від мазути по всьому, бо чув, як Ярися вже кілька разів кликала: “Батьку-у, ходіть обідати!” Не встиг стріпнути та витерти руки, як у хвіртці побачив діда Мусія Квача, дзвонаря на каланчі.

-Ідіть, ідіть, пес припнутий надійно, - пішов Карпо назустріч гостеві, який неквапом роздивлявся на будівлі і порядок у дворі.

-Добридень вам, дядьку! - нарочито голосно привітав старого, знаючи, що той глухуватий.

-Добрий, добрий, сину! - повторив той, розглядаючись. - То ж з отакого печища отаке обійстя зробити! Не кожний і зметикує таке, кажу тобі, - підтримав він якийсь пакуночок під рукою, завернутий у стару клітчасту хустку. - Попрацював ти тут по нікуди, - крутився гість на місці, розглядаючись. - Що то, як є сила, бажання та кміт у чоло­віка! Велике діло ти зробив, кажу тобі! Комуністи більше ламають, а ти, бач, будуєш.

-Чого ви, дядьку, проти комуністів? - вколовся Карпо словами гостя. - Комуністи, як і я,  хочуть трудитися, щоб людям жилося краще та заможніше.

-Воно й по всьому видно, сину, - покивав головою Мусій. - До тебе я, - глянув він слізливими очима на розгубленого від його появи Карпа. – Варвара Хорунжа порадила, то може зарадиш нашій біді?

-Послухаю, яка ваша біда та взнаю, чому це Хорунжа вам мене порадила.

-Рідкісний ти господар, то й примітила.

-Так вона ж, дядьку, комуністка, то чого ж ви її ради послухали?

-Трапляються і між вами не бенері, сину, - протер заслізнені очі Квач кутиком хустки від пакуночка. - Дзиґар наш пошкодився і довелось мені години по сонцю та по пам’яті бити, а вона покликала та відшпетила, як якого хлопчиська, ніби моя вина в тому. Саботажником назвала, хоч і вжарт, правда, але боляче, - взяв гість з-під плеча пакуночок. І казала, хай подивиться та, як зможе, й поправить небарно, то ж оце, пробач, молодче, з тим я до тебе, - вияснив гість свою появу в дворі.

-Давайте подивлюся, хоч таких я ще не справляв, - сумнівався Карпо в успіхові.

-Пружина, видно, лопнула, то й спинився, - вивернув Мусій із хустки поржавілі й запилюжені ходики, хтозна й колишні. - В мене є й ще один більший годинник, але й шухляда в нього розпалася, і бебехи випали. Хорунжа радила віддати його тобі, як плату.

-Даремно, дядьку, не принесли, - розкладав обережно Карпо на лавиці принос, - може б поремонтував.

-Та з нас і одного досить. Той у міщаті розсипом на стіні висить, уже скільки я й пам’ятаю. Коли хочеш, принесу його, - видивлявся старий на півники по віконцях. - Добрий господар із тебе виявився, ото б покійник твій батько Дорош тішився, коли б побачив. Аж зазд­рість бере, - знову оглянув подвір’я. - То коли мені навідатись накажеш? - топчучись на місці, видивлявся він пильно на Ганну, що вийш­ла якраз із хати.

-Та я ще либонь, дядьку, не зможу його й перемонтувати, - завагався господар. - Дзиґар же, а не що-будь!

-Я також те говорив їй, нехтемській, а вона і слухати не побажала. Навіть нагримала на мене, як на шпетника, щомов немає на світі такого, щоб ти, як захочеш, не зумів, то тепер, бачу,  може, й правда її.

-Перебільшила вона мою могу, дядьку, а годинника отого великого якось принесіть таки, хай подивлюся, - загорівся Карпо і похвалою Варвари, і надією придбати собі до хати таку штуку. - Вони ж чиї у вас там, оті годинники-дзиґарі, дядьку?

-Покійний дзвонар Варлам якось хвалився, що і цього, й того сам Кримський ніби привіз на каланчу, але чого не знаю, то й запевняти не буду. Громадські, гадаю, вони, як і каланча, спокону.

-То що ви чували про ті коні в місті? - запитав знічев’я Карпо у старого.

-І ти туди ж!? Хай вони подохнуть їм, - вилаявся Квач. - Викликали мене до допри, ніби я за варту їм усім, окаянним! А горіть ви на пні, скажені! А щоб вам ні дна, ні покришки, свавільці, а щоб...

-То завтра по обіді й навідайтеся, - пошкодував Карпо, що запитав у старого про ті коні. - Приходьте: як зремонтую, то зремонтую, а ні, то ні, - розвів він руками, завваживши, що Ганна чекає на порозі його на обід. - Приходьте, - направився за гостем він до хвіртки.