У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

-Хто ж ті всі?

-Ну, чигирнці! Народ наш бідний, сім’я ось…

-Воно й видно... Тепер, кажуть, ти у віру кинувся? Церковником став? - ледь стримувався гість.

-А хіба ми були бузувірами зроду?

-Кажуть, дядько Харитін відписав тобі Лісок і млина?

-Дядько ж... Їм перед смертю для чого те? В домовину ж не заберуть? Прокіп відмовився від батьківщини і  осів десь на Кубані. Мирін, знаєте може, в каторзі, на Соловках.

-А дочка що ж? - пожвавився гість.

-Вона також відмовилася, бо не бідна... Лише за коня хоче взяти гроші, як продасться.

-То дядько продає коня?

-Та й продає, і не продає, - зам’явся Карпо. - Продасть, бо хто жза такимзвіром ходитиме, як сам ледь рухається вже?

-Може б  купив його? - блиснув очима з-під закучмлених провалин.

-Спробуйте. Мені незручно їх намовляти, бо ж я потроху доглядаю його.

Гість знову затарабанив пальцями по столу, потер долонею шию й тім’я, засовався на лаві.

-А як Мирін по двадцяти роках каторги вернеться додому? Ми з ним однолітки і товариші були, - додав згодом. - Чумакували разом чимало, горя набралися в грабарюванні.

-Верне Мирін та схоче господарювати, то що ж я? Анцихрист який чи що? Віддам йому все, що захоче, хоч і грозився убити мене, - бовкнув, не знати чому, Карпо.

-Та й тесть Яким земельки підкине, мабуть? - продовжив Семен.

-Може, й вони підкинуть. Ще не говорилося про те. Я все одно її обробляю, а мене не було, то жінка з дітьми обробляла. Старі вже тесті.

-Так-так. Женився на красі, а воно, дивись, ще й багатство прийде помалу до тебе. Конячок в комуну не хочеш віддати?

-Може й віддам. Я за них чотирижди сукровицею заплатив, а ви - віддати! - починав злобитися Карпо. - На гибіль як же віддам худобину?

-То ж то й воно, що заплатив на поталу, - зручніше всідався, соваю­чись, Балагура. - А на честь чого, питається? Кому в зиск? Цареві-батюшці за хрест та дзиґар розпинався, точив кров і кривавицею вмивав­ся, а цим – за конячок - нею ж. А кого до коріння нищив? Свого ж брата-земляка! На чий зиск? На зиск ненаситнооких уярмлювачів-чужинців, які використали нашу землю і народ, як гарман і бойню. А чи здогадувався, чому вони товклися у наших краях? А тому, що чим менше нас лишиться та чим більшу вони посіють ненависть між нами, тим легше їм буде нам допомагати: тобі - проти мене, а мені - проти тебе, аж поки можна буде зв’язати нас обох, знесилених. А зв’язаним нам, що схотять, те і вчинять, - поклав Балагура голову на руку, упершись ліктем у стіл.

-Хіба ми не з росіянами та іншими робили революцію і були побрати­мами? - спитав роздумливо Карпо, відчуваючи, що гість має рацію, а головне - не є його смертельним ворогом. “Може тому, що він Миронів товариш, що знав матір і знає дядька Харитона, не стає в мене до нього ненависті?”, - майнуло в голові Янчука.

-В тому й суть, що ми не бачили, де край побратимству, а що мусить бути недоторканно своїм для кожного, а зрозуміли аж тоді, як стало пізно, бо імперія схаменулася, впряглася в свої шори, почала стріляти в тім’я наших конармів та ставити своїх, єдинонеділимців, - тикав гість пальцем у стіл. - Це все рівно, приміром, що я прийшов до тебе в хату при біді, ти мене притулив на якийсь час, а я лишився й надалі, не лиш допомагаючи порядкувати в твоїй хаті, а й тебе відтісняючи від порядкування в ній.

-Про що ви, Семене, і не доберу? - дивився спантеличено Карпо на Балагуру, не розуміючи, куди той веде.

-Бачиш, - гарячився гість, - росіянин в Україні, як і в інших зем­лях, порядкує, розпоряджається по-давньому через гепеушників, як у себе вдома, виловлює тих, хто відстоює свої права на своїй землі, противлячись насилові, убивствам і облудам, а ти, захопившись господарством та тимчасовою змогою винуждитись, того зрозуміти не можеш. Та хіба лише ти? Спершу, голубе, нам треба свій двір огородити та захистити, а вже потім братися в ньому за свої порядки, а ми всі городили двір сусідові і не помітили в побратимстві щирім, коли і свій йому всередину огорожі вплели, під його порядки та уподобання підтасовуючись.

-Не втямлю, що кому до мого двору і при чому тут він, - вже шкоду­вав Карпо часу.

-Бачу, добродію, що ми говоримо різними мовами, але коли б то лиш з тобою таке було, а то ж багато вас, осліплених, є й буде, аж поки вас, як конармів отих, понищать, - опустив у ожурі голову Балагура.

-Щось не так я говорю чи зневажити мене хочете? - ображено подивився Карпо на схиленого Семена, досадуючи.

-Хіба тебе можна більше образити, аніж ти вже ображений, Карпе? Першим обов’язком від природи у тварин, птахів і людей є знаходження лігва, гнізда чи хати, а вже потім - господарювання в ньому і виведення потомства. А ми свого гнізда не зуміли звити, а вже  напустили в нього гадюччя, споконвічних гнобителів своїх. От і порядкує в нас той же жандарм, тільки набагато дикіший, бо той царський був паном із пана, а цей - із раба й розбійника. Одну неволю ми скинули з народних пліч, а другу, чи не гіршу, посадили, - морщився Балагура, виправляючи шию.

-А я ж у чому винен, по-вашому? Може хочете, щоб якомусь чимось допоміг?

-Хочу, щоб ти нарешті усвідомив, у якому ми стані опинилися, оду­рені, хочу, щоб ми боролися дружно й гуртом проти чужих нав’язувань, вигнавши з краю переслідувачів наших кращих людей, хочу, щоб ми стали водностай, відірвавшись кожен від свого двору в ім’я державного нашо­го, спільного, ще дідівського!