У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

-Хіба Тарана елементом обзивають, він же казав, ухилістом? - поправив Карпо гостя.

-Ухилісти, Карпе, партійні, а він безпартійний, - до тонкощів розбирався у всьому Левко. -Його швидше в націоналісти впишуть, - додав згодом. - Самовілля та й тільки!

-В тому ж і Миколу Кропив’янського винуватило ЧК, - згадав Карпо. - Проте ж вияснили і - нічого.

-Вияснити вияснили, а комармом став не він, а Щорс, бач, - товк Левко своє.

-А в Дівочому монастирі, чути, порішили створити комуну, - докинув Явдоким. - Черниці чимось прошпетилися перед владою, ніби бандитів чи що переодягнених у себе ховали. Твого, Карпе, задруга, Антося Бонда­ренка, гейби мають ставити там головою.

-В Антося, бач, свого кагалу мало, то ще туди його треба пустити, щоб покриток начинив там, - подивився Левко на товариша ущипливо. - Хто про що слухає, а ти про схимниць, Явдокиме. Який із Антося голова та господар?! Нікчемний!

-І нікчемний, але бачте, хотять поставити, бо кчемні туди не згоджуються йти.

-На пти зведуть чернече господарство, та й годі, - згадав Карпо монастирський сад, пасіку, грядки в Лузі, качок та гусей на Тясмині і рундуки із шитвами на ярмарчищі.

-Я, брати мої, надивився за той час, що повернувся додому, чимало і мушу вам признатися, що побачив багато такого, про що раніше не думав. Перейшли по землі нашій отакі веремії, поклали ми тисячі тисяч життів, а що собі придбали? Чого досягли? Вважайте – нічого! Істинно сказано: “Не відали, що чинили, озвірівши коло окаянних звірів”.

-Ти, Левку, бачу, маєш злобивість до кацапів, а мені з ними ніколи не було кепсько, - почав Явдоким вертіти цигарку, зглядаючись із Карпом.

-Не ті слова, Явдокиме! Чого б я до них щось мав, коли б влада наша була нашою, коли б вони йшли з нами так, як у війну й революцію, - ніби аж образився Левко. - Досить було нам спільно погромити царат і його прислужців та жандармів, - в основному, на нашій землі, нашими руками та на нашому хлібі, - як нашу армію, поманивши землею, вони розформували, заславши натомість між нас чони, чека і ось гепеу, які стали гірше жандармів уже. Не подумали ми інаші провідці про себе і свій народ так, як ляхи, фіни, прибалтійці і навіть нечисельні молдавани. А чому, думаєте? Тому що, втративши Україну й Білорусію, Росія згине негайно! Без наших добр-багатств і найпаче трудових руквона не жилець на світі, і першим це зрозумів Ленін, переметнувшись із Петрограда в Москву. І слушно Таран та інші нас осуджують, називаючи свавільців “витязами у тигрових шкурах”...

На якийсь час у хаті запала гнітюча мовчанка. Явдоким бив кресалом об камінь, а присутні слідкували за іскрами, які сипалися пучками, не запалюючи труту-губки.

-Відсиріла триклята! - змахував даремно курець губкою. - Та й кремінь ні до чортового батька не годиться!

-Не відсиріла, а не проварена гаразд у попелі! - заперечив Левко. - Ось ітимемо повз мій двір, то я тобі дам губку, яка від найменшої іскри спалахуватиме, - пообіцяв він, завівши мову знову про фронти та про полеглих.

Пригоди, успіхи й поразки на фронтах у розмовах червонокозаків були втіленням героїзму на шляхах народної волі, яка виявилася насправді міражною, бо опинилася у свавіллях російських присланців. Козацький героїзм вдома змінився і потроху перенісся дійсністю у свою протилежність. І не лише Левко, Явдоким та Карпо прислухалися до слів, проникали в гасла і плакати, а й інші все більше відкривали очі. Адже наяву народна воля і доля опинилася не в руках місцевих Рад, а в руках свавільців-чекістів, викликаючи у борців за неї душевний біль і зневіру.

Лад ставав безладним, воля - розчаруванням і неволею, влада опинялась в руках чужинців та їх поплічців: нехлюїв, горлопанів, волоцюг та пройдисвітів. Порядні ділові люди ставали меншістю при владі і під тиском більшості йшли на компроміси або байдужіли чи відходили від неї оярличеними та спаплюженими. Левко, Явдоким, Карпо та Пилип, як і сотні інших у місті, повернувшись живими додому, були в подвійному гнітові, усвідомивши, що поклали здоров’я за пшик, звівши його на пти, що були ошукані й обмануті, в чому кожному боляче було зізнатися і собі, й людям. По чималій мовчанці Карпо згадав проповідь отця Онуфрія, який хвалив діяльність українських митрополитів авто­кефальної та греко-католицької церков Василя Липинського і Андрія Шептицького, як раптом знадвору дзвінко клацнула клямка.

-Слава Йсу! Добридень у вашій господі, діверку. І вам, гості, - переступила Оксана поріг, а вслід зайшли діти, Ганна й Пилип. – Зі святою неділенькою вас!

-Так же й вас! Заходьте, сідайте! - підвівся Карпо. - А ти чого, Пилипе, - звернувся він до брата, - ув одвірку застряв? Проходь та сідай ось на лаву. В ногах же правди немає.

-Та я що? Сяду. Ото тільки, що перешкодили ми своїм приходом вашій розмові, – м’явся він.

-День то який ниньки, Боже, а ви тут сидите та ще й файки палите! - забила Оксана чоловікову мову, з докором глянувши на Явдокима.

Гості зачудовано оглянули жінок - врожевлених, вродливих і випочилих, хоч Ганна і уступала Оксані вродженою несміливістю, ятрівка-зовухна буяла приязню, веселістю, доброзичливістю і певністю, очі її світили кожному із присутніх і вразили найбільше вдівця-Левка.