Таємниче полум'я цариці Лоани

І ось мені втрапила до рук коробочка, на око десь кінця дев’ятнадцятого століття — шипучки «Бріоскі». Добродії помалу посьорбують з бокалів водичку, чемно принесену граційною покоївкою. Мої руки все згадали самотужки. Спочатку берете один пакуночок з білим м’якесеньким порошечком і висипаєте все до дрібки у горлечко пляшки з проточною водою. Добряче все колотите, щоб суміш стала однорідною і порошок не прилипав до горлечка. Потім черга наступного пакуночка — із зернистим, як дрібні кристалики, порошком. Цього разу сипати треба швидко, бо суміш відразу починає грати, тому треба поспіхом закрити пружинну кришечку. Далі — чекаєте на хімічне диво в тому первісному бульйоні, поки суміш перебушує, поки перестане прориватися крізь щілинки у гумовій прокладці. І от буря вщухла, шипуча вода готова до вжитку. Столова вода, дитяче шампанське, мінералка домашнього приготування. Я промовив: «Вода Віші».

Потім мої руки пробудили дещо інше: я намацав ще одну коробку. Безсумнівно, вона побачила світ пізніше попередньої. Як часто я відкривав її, перш ніж ми всі сідали за стіл. А малюнок був цілком тотожним: ті ж самі добродії посьорбують, розтягуючи насолоду, життєдайну водичку, одначе на столі непримітно стояла така сама коробочка, як та, що у мене в руках. На ній знову ж таки зображалися ті ж самі добродії, що попивають водичку біля столу, на якому стоїть така ж самісінька коробочка з добродіями, що — і без кінця-краю... Тож малим хлопчиною я завжди знав напевне, що, варто мені взяти лупу чи потужний мікроскоп, і перед моїми очима постануть інші бляшанки чи коробочки — байдуже, адже за таким самим принципом en abime — «до нескінченності» — влаштовані китайські скриньки і російські матрьошки, на котрих були б зображені цілком тотожні бляшанки чи коробочки. Безмежжя, яке пізнали дитячі оченята, перш ніж познайомилися з парадоксом Зенона[146]. Безкінечний біг за недосяжною метою, де ані черепаха, ані Ахіллес не дісталися б останньої коробочки, останнього джентльмена, останньої покоївки. Метафізики нескінченності й обчислення безкінечно малих величин ми вчимося ще в дитячі роки, тільки тоді все це ще підсвідоме. І видається чи то Безкінечним поступом, чи, навпаки, жахливим передвісником Вічного повернення, знаменням епох, що хапають одна одну за хвіст, бо, діставшись останньої коробочки, якби навіть така існувала, можливо, у тому вирі ми могли б побачити власну особу, що притискає до грудей найпершу коробочку. Бо ж чому тоді я обрав професію антиквара-букініста, як не заради того, щоб напевне знати її точку відліку: день, коли Ґуттенберґ надрукував у Майнці першу Біблію. Так ти принаймні знаєш, що до цього моменту нічого не існувало, чи, радше, існувало дещо, але зовсім інше. Знаєш, що можеш спинитися. Бо інакше ти б не старожитні книжки продавав, а розшифровував манускрипти. Ти обираєш заняття, знаючи, що воно виникло п’ять з половиною століть тому, і робиш це лише через те, що малям фантазував про нескінченність у коробочках з-під «Води Віші».

Певна річ, усе це хламіття не могло поміститися ані на піддашші, ані в дідовому кабінеті, а отже, більшість цих речей уже була в цих лабіринтах ще за часів, коли дідова студія була завалена старожитностями. Значить, саме на цьому горищі я малим хлоп’ям проводив свої дитячі розкопки, витягаючи на світ Божий забуті артефакти з часів, коли мене ще не було на білім світі. У ті далекі часи, як і тепер, я, сидячи на цьому ж горищі, винюхував своє минуле. І знову я в полоні Повторень.

Обабіч жерстяної бляшанки стояли дві картонні коробочки, вщерть повні пачками і блоками з-під цигарок. Певно, вони теж були частиною дідової колекції. І, мабуть, дідусь поклав на них чимало сил, блукаючи від одного лахмітника чи вуличного крамаря до іншого, адже в ті часи колекціонування дрібних речей було не так добре зорганізоване, як тепер. Я й гадки не мав, що були такі цигарки: «Mjin Cigarettes», «Makedonia», «Turkish Atika», «Tiedemann’s Birds Eye», «Calypso», «Cirene», «Kef Orientalske Cigaretter», «Aladdin», «Armiro Jakobstadt», «Golden West Virginia», «El Kalif Alexandria», «Stambul», «Sasja Mild Russian Blend». Чудові картинки на пачках, де намальований східний паша з одалісками, візирі — просто як на «Cigarrillos Excelsior De la Abundancia», чи з ошатними англійськими морячками у синьо-білих костюмчиках, з борідками під Георга П’ятого тощо.

А далі — інші пачки, і я немов бачив перед очима, як їх тримають у руках дами: картон кольору слонової кістки, білісінький, яку «Eva “Serraglio”». Пачки з цупкого паперу, зім’яті, покоцані, з-під цигарок, котрі смалив простолюд — «Africa» або «Le Milit» — і котрі нікому б не спало на думку зберігати, якби не добра ласка мого діда, що не гребував порпатися у чужих смітниках і колекціонувати цей непотріб для майбутніх нащадків.

Хвилин з десять я витріщався на розчавлену, роздерту жабу «Цигарки Македонія № 10», три ліри, аж поки у мене не злетіло: «Дуїліо, від «Македонії» у тебе всі пальці пожовкнуть». Я й досі зовсім не пригадував батька, лише згадав, що він палив оту «Македонію», можливо, навіть із цієї самісінької пачки, а мати лаялася через пожовклі від нікотину пальці. «Диви, жовті, як хінінові пігулки». Що ж, побачити батьків образ крізь бліду танінову тінь — не надто значний здобуток, але достатній, аби виправдати приїзд до Солари.

Мої очі не обминули коробочку поруч, її я теж упізнав, бо мене майже збив з ніг сморід дешевих парфумів. Це були перукарські календарики, які й тепер можна знайти на лотках у колекціонерів. Кілька тижнів тому я сам бачив такі на площі Кордузіо. Але ж і дорогі вони тепер, та ще так нестерпно надушені парфумами, що й через півстоліття від них тхне кокотками, кринолінами та декольте, красунями на гойдалках, ошалілими шелихвістками, східними танцівницями й єгипетськими царицями... Дамські Зачіски Давно Минулих Днів. Красуні — Талісмани Удачі. Італійські Зірки: з Марією Дені та Вітторіо Де Сіка, Її Величність Жінка, Саломея. Духмяний Альманах Стилю Ампір з Мадам Сен-Жен, Увесь Париж, «Канкан» — універсальне туалетне мило, знищує мікроби проти скорбута, малярії, сухої екземи (отакої), хтозна-чому з монограмою Наполеона. Перша картинка — імператор Наполеон отримує звістку про неймовірний винахід — мило і дозволяє ним користуватись. А ось і календарик з Д’Аннунціо. Ані крихти сорому у тих цирульників.

Я обережненько ткнувся носом — немов неочікуваний гість у забороненій павутині. Перукарські календарики могли надміру розбурхати дитячу уяву, тому, може, мені до них було зась. Могло статись навіть так, що це горище зробило свій внесок у формування моєї сексуальної свідомості.